Чорнильне серце - Корнелія Функе
Вона нерішуче поплентала до сходів перед пам’ятником. Ганятися з кімнати в кімнату за онуками Феноліо чи гратися з ними в хованки настрою не було. Ні, краще вона просто посидить тут і зачекає на батька. Палючий вітер, який минулої ночі гуляв у селі, лишаючи на підвіконнях дрібнесенький пісок, повіяв далі. Повітря стало прохолодніше, ніж у попередні дні. Над морем небо було ще ясне, але з боку пагорбів уже насувалися сірі хмари, й щоразу, коли сонце ховалося за ними, на сільські дахи напливала тінь, від якої Меґі проймало морозом.
До неї — хвіст трубою, ноги кістляві — підкрадалася кішка. Це було невеличке худюще створіння, крізь ріденьке сіре хутро якого світилися ребра й видніли кліщі на тілі. Меґі тихенько підкликала кішку, та ткнулася головою їй під пахву й замуркотіла, просячи погладити її. Судячи з усього, вона була нічия: ні нашийника, ні бодай трішки жирку, який свідчив би, що про неї хтось дбає. Меґі полоскотала їй за вухами, під шиєю, погладила по спині, не відводячи погляду від шосівки, яка відразу за селом робила крутий поворот і зникала за будинками.
Чи далеко до сусіднього аеропорту? Меґі підперла руками голову. На небі чимдалі загрозливіше збиралися хмари. Вони підступали все ближче й ближче, важкі й сірі від дощу.
Кішка потерлася спиною об її коліно, Меґі погладила брудне хутро, і раптом її насторожило нове запитання: а що, коли Вогнерукий розповів Каприкорнові не лише про те, де будинок Елінор? Що, коли він сказав йому, де живе вона з батьком? Невже вдома на них чекає також купа попелу у дворі? Ні! Про це Меґі й думати не хотіла.
— Каприкорн не знає, де ми живемо! — прошепотіла вона. — Він узагалі нічого не знає. Вогнерукий йому про нас нічого не сказав! — раз у раз повторювала вона, мов заклинання.
Згодом на руку їй упала дощова крапля, потім ще одна. Меґі звела очі на небо. Там уже не зосталося жодної блакитної латочки. Як швидко тут, біля моря, змінюється погода! «Що ж, зачекаю на Мо в помешканні, — вирішила вона. — Може, там навіть лишилося трохи молока для кішки». Меґі обережно взяла її на руки, боячись їй щось зламати. Бідолашна тваринка важила не більше, ніж сухий рушник.
У помешканні панували глибокі сутінки: вранці Мо, щоб сонце не напікало в кімнатах, позачиняв усі віконниці. Коли Меґі, геть мокра від рясного дощу, ступила до прохолодної спальні, її морозило. Вона посадила кішку на неприбрану постіль, пірнула в завеликий батьків светр і подалася на кухню. Пакунок з-під молока виявився майже порожній, але вона вицідила рештки у блюдце й долила туди тепленької води.
Кішка так притьма кинулася до блюдця, яке Меґі поставила біля ліжка, що мало не перечепилася через власні лапи. Дощ за вікном пустився ще густіший. Меґі чула, як краплі дудоніли по бруківці. Вона підійшла до вікна й відчинила віконниці. Смужка неба поміж дахами була така темна, немовби сонце вже ось-ось мало зайти. Меґі сіла на батькове ліжко. Кішка все ще хлебтала молоко: невеличкий язичок жадібно облизував квітчасте полив’яне блюдце, намагаючись не залишати жодної коштовної краплини.
Цієї хвилини Меґі почула кроки на вуличці, потім у двері постукали. Хто це? Батько повернутися ще не встиг би. А може, він щось забув? Кішка десь зникла — мабуть, сховалася під ліжко.
— Хто там? — гукнула Меґі.
— Це я, Меґі! — пролунав дитячий голос.
Ну, звісно: або Паула, або Піппо. Авжеж, так і є, Піппо. Мабуть, діти хочуть, попри дощ, знов піти з нею дивитися на мурашок. З-під ліжка вистромилася сіра лапа й потягла за шнурок на її черевику. Меґі вийшла до тісного передпокою.
— Ніколи мені зараз гратися! — гукнула вона крізь замкнені двері.
— Відчини, Меґі! — благав голос Піппо.
Меґі, зітхнувши, відімкнула двері — й побачила перед собою Басту.
— Ну, то хто тут у нас? — загрозливо прошипів він, стискаючи пальцями тоненьку шию Піппо. — Що ти на це скажеш, Пласконосе? Ти ба, їй ніколи гратися!
Баста безцеремонно відштовхнув Меґі й, не випускаючи Піппо, переступив поріг. Певна річ, Пласконіс був також тут. Його широкі плечі ледве протиснулись у двері.
— Відпусти його! — накинулась Меґі на Басту; голос у неї тремтів. — Йому боляче!
— Боляче, кажеш? — Баста поглянув згори вниз на бліде обличчя Піппо. — Це негарно з мого боку, адже це він, до речі, показав нам, де ти ховаєшся. — І здушив хлопчикові горло ще дужче. — А ти знаєш, скільки ми пролежали в тій паскудній хатині? — процідив він до Меґі.
Вона мимоволі поточилася назад.
— Ду-у-уже довго! — Перше слово Баста розтягнув і нахилив свою лисячу фізію до Меґі так низько, що в його очах вона побачила власне віддзеркалення. — Чи не так, Пласконосе?
— Кляті пацюки мало не пообгризали мені пальці на ногах! — пробурчав здоровило. — Ох, як же мені кортить скрутити цій відьмочці носа, щоб він сидів у неї на писку догори дриґом!
— Зробиш це, либонь, потім. — Баста увіпхнув Меґі до темної спальні. — Де батько? — гримнув він. — Оцей ось пуцьвірінок… — він відпустив горло Піппо й так грубо штурхонув хлопчика в спину, що той налетів на Меґі, — сказав нам, що він поїхав. Куди?
— Купити харчів. — Від страху Меґі ледве дихала. — Як ти нас знайшов? — прошепотіла вона.
І подумки сама собі відповіла: «Вогнерукий! Ну звісно. Хто ж іще? Але за що він зрадив нас цього разу?»
— Це Вогнерукий, — відповів Баста, немовби прочитавши її думки. — У цьому світі не так багато божевільних волоцюг, які плюються вогнем і тягають за собою приручену куницю, та ще й рогату. Отож нам досить було лише трохи порозпитувати людей, і як тільки ми напали на слід Вогнерукого, то взяли й слід твого батька. Ми навідалися б до вас уже давно, якби дорогою сюди оцей дурень… — він штурхонув ліктем Пласконосому в черево так, що той від болю аж хрокнув, — не загубив вас. Ми обшукали з десяток сіл, позбивали собі підбори, у нас уже язики отерпли розпитувати, поки нарешті приблукали сюди, і один дідок із тих, котрі цілими днями витріщаються на море, пригадав порубцьовану пику Вогнерукого. Де це він вештається? Теж пішов… — Баста скривив глузливу міну, — купувати
