Чорнильне серце - Корнелія Функе

— А ти спершу навчиш мене ще яких-небудь фокусів з вогнем?

— Спершу? — Вогнерукий мимоволі всміхнувся: мовляв, хитрий хлопчина, розуміє, що потім, може, нічого й не буде. — Ну, звісно, — відповів він. — Я навчу тебе всього, що вмію сам. Спершу.

Усього-на-всього ідея

— Може, все це й так, — сказав Опудало. — Але обіцянка — це обіцянка, і її треба виконувати.

Л. Франк Баум. Чарівник країни Оз

Коли Вогнерукий утік, до Елінор вони так і не поїхали.

— Я не забув, Меґі, я обіцяв тобі, що ми поїдемо до Елінор, — промовив Мо, коли вони, трохи розгублені, стояли перед пам’ятником на майдані. — Але я хотів би вирушити до неї завтра. Мені ще, як я й казав, треба дещо обговорити з Феноліо.

Старий і досі стояв там, де розмовляв із Вогнеруким, і дивився в бік шосівки. Онуки кудись тягли його, про щось просили, але він їх ніби й не помічав.

— Що ти хочеш із ним обговорювати?

Мо сів на сходи перед пам’ятником і посадив Меґі поруч.

— Ти бачиш оці імена? — запитав він, показуючи вгору на викарбувані літери, що нагадували про людей, яких уже не було на світі. — У кожного із загиблих лишилася сім’я: мати, батько, сестра, брат, можливо дружина. Якби хтось із них довідався, що ці імена можна оживити, обернути ці кілька літер на плоть і кров, невже ти гадаєш, що він чи вона не зробили б задля цього все можливе й неможливе?

Меґі провела поглядом по довгому переліку імен. Поряд із верхнім хтось намалював сердечко, а на камінні перед пам’ятником лежав букет засохлих квітів.

— Ніхто не годен повернути мертвих до життя, Меґі, — провадив Мо. — Може, після смерті для людини й справді просто починається нова історія. Але книжку, де цю історію записано, ще ніхто не читав, а той, хто її написав, запевне ж не мешкає в невеличкому селі на узбережжі й не грає з онуками у футбол. Ім’я твоєї матері не стоїть на такому камені, воно ховається десь у книжці, і я маю ідею, як усе ж таки змінити те, що сталося дев'ять років тому.

— То ти хочеш повернутися?

— Ні, не хочу. Адже я дав тобі слово. Хіба я коли-небудь ламав своє слово?

Меґі похитала головою. «Але слова, яке дав Вогнерукому, ти не додержав», — подумала вона. Одначе вголос про це не сказала.

— Ось бачиш, — промовив Мо. — Я маю побалакати з Феноліо й хочу лишитися тільки задля цього.

Меґі перевела погляд на море. З-за хмар виглянуло сонце, й вода раптом заблищала, замерехтіла, немовби на неї хтось плюснув фарбу.

— Воно звідси недалеко, — прошепотіла дівчинка.

— Що?

— Каприкорнове село.

Мо повернув голову на схід.

— Так, дивно, що його зрештою потягло саме до цих країв, правда ж? Немовби він зумисне шукав місцину, яка нагадувала б ту, що в його історії.

— А що, коли він нас знайде?

— Пусте! Знаєш, скільки сіл на цьому узбережжі?

Меґі знизала плечима:

— Один раз він тебе вже знайшов, а ти ж був від нього далеко, дуже далеко.

— Знайти мене йому допоміг Вогнерукий. Але вдруге він йому вже не допомагатиме, годі й сумніватися. — Мо підвівся і допоміг устати й Меґі. — Ходімо, спитаємо у Феноліо, де тут можна переночувати. До того ж старому, схоже, потрібне товариство.

Феноліо не зізнався, чи таким уявляв собі Вогнерукого. Коли вони проводили його додому, з нього взагалі важко було витягти слово. Та коли Мо сказав, що вони з Меґі залюбки зосталися б тут іще на день, обличчя в старого проясніло. Він навіть запропонував їм переночувати в помешканні, яке час від часу здавав туристам.

Мо з вдячністю прийняв його пропозицію.

Він розмовляв зі старим до самого вечора. Тим часом онуки Феноліо ганялися за Меґі по всіх закутках будинку. Чоловіки усамітнилися в кабінеті Феноліо. Він був одразу біля кухні, і Меґі раз у раз намагалася підслухати під зачиненими дверима, про що вони там розмовляють. Та не встигала вона почути й десятка слів, як Піппо й Ріко застукували її на гарячому, хапали своїми брудними рученятами й тягли до сусідніх сходів.

Зрештою вона махнула рукою. Паулі не терпілося показати їй котенят, які жили разом з мамою-кицькою в невеличкому палісаднику за дідовим будинком. Потім Меґі вирушила з онуками Феноліо туди, де вони мешкали зі своїми батьками. Усі четверо пробули там не довго — рівно стільки, щоб діти встигли вмовити матір дозволити їм лишитися на вечерю в діда.

На вечерю були макарони з шавлією. Піппо й Ріко, відразливо кривлячись, згрібали з макаронів гіркувату зелень, а ось Меґі й Паулі хрумке листя припало до вподоби. Після вечері Мо з Феноліо ще випили цілу пляшку червоного вина, й коли старий нарешті провів гостей до дверей, то на прощання сказав:

— Отже, Мортимере, ми домовилися. Ти подбаєш про мої книжки, а я вже завтра вранці беруся до роботи.

— Мо, яку роботу він мав на увазі? — запитала Меґі, коли вони простували ледве освітленими вуличками.

З настанням ночі прохолодніше не стало, селом гуляв якийсь дивний, чужий вітер — гарячий, з піском, так ніби він приніс сюди з-за моря пустелю.

— Як на мене, то краще тобі про це більше не думати, — відповів Мо. — Давай кілька днів проживемо так, ніби в нас канікули. Мені здається, тутешня обстановка їх нагадує. Ти так не вважаєш?

У відповідь Меґі лише кивнула головою. Так, Мо справді знав її дуже добре: частенько він угадував її думки ще доти, як вона їх висловлювала. Проте іноді батько забував, що їй не п’ять років і кількох лагідних слів уже замало, аби відвернути її увагу від тривожних роздумів.

«Ну, гаразд, — міркувала вона, мовчки ступаючи за Мо сонним селом. — Якщо він не хоче сказати мені, що має зробити для нього Феноліо, то я сама спитаю про це в того дідка з черепашачим обличчям. А якщо нічого не скаже й він, то це вивідає в нього хтось із його внуків!» Сама Меґі вже давно не могла ховатися під столом так, щоб її не помітили, а ось Паула була якраз така на зріст, щоб шпигувати.

Удома

А я, бідак? Моєї книгозбірні

Для мене досить…

Вільям Шекспір. Буря[3]

Була вже майже північ, коли Елінор нарешті побачила край дороги свої ворота. Унизу, над озером, горів ряд ліхтарів, нагадуючи