Чорнильне серце - Корнелія Функе

Меґі з непритомним виглядом розгладжувала на колінах сукню. Вона була пом’ята й брудна. І не дивно, адже дівчинка вже кілька днів у ній спала.

— Коси в неї темні, — збентежено промовила вона. — А знімок — той, що в Мо, — зроблено понад дев’ять років тому… Каприкорн посадив її в сіть, як і Вогнерукого. Через два дні він хоче обох їх стратити, і для цього я маю вичитати йому когось із «Чорнильного серця» — одного приятеля, як його називає Каприкорн. Я тобі про це вже казала. Це мав зробити ще Мо. Ти не хотів розповідати, хто той приятель, але тепер ти повинен мені це сказати! — Вона благально дивилася в обличчя Феноліо.

Старий заплющив очі й пробурмотів:

— О Боже милостивий!

Надворі все ще стояла темінь. Місяць завис просто перед їхнім вікном. Повз нього саме пропливала хмара, мов обірвана пола якогось одягу.

— Я розкажу тобі завтра, — промовив Феноліо. — Обіцяю.

— Ні! Розкажи зараз!

Він замислено звів на неї очі.

— Такі історії проти ночі не розповідають. Тобі снитимуться страшні сни.

— Розкажи зараз! — стояла на своєму Меґі.

— О Боже! — зітхнув Феноліо. — Мої онуки часом теж дивляться отак… Ну, гаразд. — Він допоміг Меґі вибратися на горішнє ліжко, підклав їй під голову батькового светра й укрив її до самого підборіддя ковдрою. — Я розповідатиму так, як написано в «Чорнильному серці», — стиха почав Феноліо. — Ці рядки я пригадую майже напам'ять, колись я ними дуже пишався…

Він прокашлявся й пошепки повів у темряві:

— «То був чоловік, якого всі боялися дужче, ніж людей Каприкорна. Його називали Привидом. З'являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн. Іноді Привид бував червоний, ніби вогонь, іноді — сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що трапляється на шляху. Привид вихоплювався з-під землі, мов полум’я з купи хмизу. Смертельним був уже доторк його пальців, навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і чекаючи, коли господар вкаже йому на жертву». — Феноліо втер рукою спітніле чоло й відвернувся до вікна. Хвилю він мовчав, немовби викликаючи з пам’яті слова давноминулих літ. Нарешті стиха повів далі: — «Ходили чутки, нібито створити Привида з попелу своїх жертв котромусь чи то з кобольдів, чи то з гномів — адже ті з вогню й диму зроблять що завгодно — наказав сам Каприкорн. Напевно ніхто нічого не знав, бо Каприкорн, як тоді казали, звелів убити того, хто дав життя Привидові. Але всі були певні: Привид безсмертний, ніхто нічого не може йому заподіяти, і він безжальний, як і його володар».

Феноліо змовк. Меґі вдивлялася в темряву за вікном, серце в неї калатало.

— Так, Меґі, — тихо промовив Феноліо. — Гадаю, він хоче, щоб ти викликала йому Привида. І не дай Боже, щоб це в тебе вийшло! На світі чудовиськ багато, більшість із них — люди, і всі вони смертні. Не хотілося б мені, щоб з моєї вини на цій планеті страх і жах сіяв ще й монстр безсмертний. Твій батько приходив до мене з однією ідеєю, я тобі вже казав, і, може, саме в ній — наш єдиний рятунок. Тільки я ще не певен, що з того вийде і чи вийде що-небудь узагалі. Я ще маю поміркувати. Часу в нас лишилося обмаль. А тепер тобі пора спати. То, кажеш, він призначив усе на післязавтра?

Меґі кивнула головою й прошепотіла:

— Як тільки стемніє!

Феноліо стомлено провів долонею по обличчю.

— А за жінку не турбуйся, — мовив він. — Не знаю, чи сподобається тобі те, що я скажу, але не думаю, що то — твоя мати, хоч би як тобі цього хотілось. Як би вона тут опинилася?

— Це Даріус! — Меґі ввіткнулась обличчям у батьків светр. — Отой читець-невдаха! Каприкорн так і сказав: він вичитав її, але вона втратила голос. Мо про це навіть не знає! Він усе ще гадає, що вона лишилася в книжці, і…

— Якщо ти маєш рацію, то я б хотів, щоб вона справді там і лишалася, — зітхнув Феноліо, підтягуючи їй на плечі ковдру. — Та я все ж таки думаю, що ти помиляєшся. Але ти, звісно, можеш вірити в що завгодно! А тепер спи.

Але заснути Меґі не могла. Вона лежала обличчям до стіни й прислухалася до самої себе. Тривога й радість змішувалися в її серці, мов дві фарби, що вливалися одна в одну. Щоразу, коли вона заплющувала очі, в її уяві поставали оті сіті, а за мотуззям — обоє облич: Вогнерукого й оте друге, розмите, як на давньому знімку. І хоч скільки Меґі намагалася розгледіти його чіткіше, воно знов і знов розпливалось.

Коли вона врешті заснула, за вікном уже світало. Але ніч не завжди забирає з собою моторошні сни. У сірих сутінках між ніччю і днем вони ростуть, мов на дріжджах, і з секунд сплітають вічність. У сон Меґі пробиралися одноокі велети й гігантські павуки, пекельні пси, відьми, що пожирають дітей, — одне слово, всі оті страховиська, що траплялися їй в царстві літер і слів. Вони вислизали зі сторінок її улюблених книжок і вибиралися зі скриньки, яку їй змайстрував Мо. Ті поторочі виповзали навіть з ілюстрованих книжок, що їх дарував їй батько, коли літери для неї були ще просто закарлючками. Пістряві й кошлаті, вони витанцьовували у сні Меґі, роззявляли величезні пащі й вишкіряли дрібні гострі зуби. Був там Кіт-Скалозуб, якого вона завжди так боялась, і Шибеники (Мо їх так любив, що навіть почепив картинку з ними в себе в майстерні). Але які ж великі були в них зуби! Вогнерукий на них тільки хруснув би, мов сухарик. Та саме тієї миті, коли один із них, з очима завбільшки як блюдця, випустив гострі кігті, із сірої порожнечі вигулькнула ще одна постать, потріскуючи, мов полум'я, — сіра, як попіл, і без обличчя, вона схопила Шибеника й пошматувала його на паперові клаптики…

— Меґі!

Поторочі кинулися врозтіч.

В обличчя Меґі світило сонце. Біля ліжка стояв Феноліо.

— Тобі щось приснилося?

Меґі сіла. З обличчя старого було видно, що він за цілу ніч не склепив очей, і через це зморшок у нього побільшало.

— Феноліо, де мій батько? — запитала Меґі. — Чому ж він усе не йде і не йде?

Фарид

Бо ті розбійники мали звичку