Чвара королів - Джордж Мартін

Коли в комині запалав вогонь, Санса сухо подякувала покоївці й наказала піти геть. Дівчина підкорилася так само швидко, як зазвичай, та Сансі здалося, що в очах її майнуло щось лукаве. Нема сумніву — побігла доповідати королеві, а може, й Варисові. Усі покоївки за нею шпигують, оце вже напевне.

Лишившись на самоті, вона встромила цидулку в полум’я і дивилася, як та скручується та чорніє. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Санса потроху перебралася до вікна і побачила унизу невисокого лицаря у блідому, як місяць, обладунку та важкому білому корзні. Той міряв кроками підйомний міст. Його зріст підказав їй, що то міг бути тільки пан Престон Зеленопіль. Королева дозволила їй вільно пересуватися замком, але ж усе одно він зажадав би знати, куди Санса прямує, якби вона вирішила залишити Маегорів Острог цієї години ночі. То що б вона йому казала? Раптом вона навіть зраділа, що спалила послання.

Санса якось виплуталася з поворозок сукні й залізла до ліжка, та не заснула. Її мучило питання: чи він і досі там? А чи довго чекатиме? Як жорстоко: надіслати цидулку і геть нічого не сказати. В голові вихором кружляли думки.

Якби ж хтось міг підказати, що робити. Вона сумувала за септою Морданою, а ще більше — за Джейною Пул, найвірнішою своєю подружкою. Септі вкоротили голову за той самий злочин, що й іншим: за ревну службу дому Старк. А що сталося з Джейною — про те Санса не знала. Джейна зникла з її кімнати трохи згодом, і відтоді про неї ніхто не згадував. Санса намагалася не думати про них надто часто, але інколи спогади накочувалися непроханими, і тоді важко було стримати сльози. Подеколи Санса сумувала навіть за сестрою. Дотепер Ар’я мала вже дістатися Зимосічі, шити й танцювати у безпеці рідної домівки, грати з Браном та малим Ріконом, ба навіть їздити верхи крізь зимівник навколо замку. Сансі дозволяли їздити верхи, але тільки у замковому дворищі, а трусити весь час колом швидко набридає.

Так і не закунявши, вона раптом почула якийсь галас — спершу далекий, а тоді дедалі гучніший. Багато голосів волали щось разом, але слів вона не розчула. Ще там стукотіли копита коней, тупотіли людські ноги, очільники вигукували накази. Санса підібралася до вікна і побачила, що муром біжать люди зі списами та смолоскипами. «Йди вже до ліжка» — наказала собі Санса, — «то не твій клопіт, а якась нова халепа з міста». Біля колодязів останнім часом пліткували, що в місті неспокійно. Людей дедалі прибуває, бо вони тікають від війни, і багатьом з них нема чим жити, окрім грабунку та різанини. «Та йди вже спати, годі тобі».

Але глянувши ще раз, вона не побачила білого лицаря. Міст через сухий рів був опущений, але ніким не охоронявся.

Не вагаючись, Санса обернулася і кинулася до шафи з одежею. «Що ж це я роблю?» — питала вона себе, поспіхом вдягаючись. — «Божевілля, та й годі.» На зовнішньому мурі виднілося світло безлічі смолоскипів. Чи не Станіс та Ренлі з’явилися нарешті вбити Джофрі й забрати собі престол свого брата? Але ж у такому разі варта підняла б міст і відрізала Маегорів Острог від зовнішнього замку. Санса накинула на плечі простого сірого кобеняка і вхопила ножа, яким зазвичай різала м’ясиво. «Якщо це пастка, то краще померти, ніж мучитися далі» — сказала вона собі, ховаючи ножа під одежею.

Коли вона вислизала надвір, у ніч, повз неї пробігла валка стражників, озброєних мечами, у червоних киреях. Вона почекала, поки вони опиняться якнайдалі, й тільки тоді зважилася перебігти мостом, який саме ніхто не вартував. У дворі вояки чіпляли паси з мечами та підтягали сідла на конях. Вона побачила пана Престона коло стайні з трьома іншими білими лицарями, що сяяли корзнами, наче місяць, поки допомагали Джофрі вдягати броню. Побачивши короля, вона затамувала подих, та на щастя, він її не помітив, бо саме гукав по свого меча та арбалета.

У глибині замку галас чувся дедалі гірше; Санса не сміла навіть озирнутися зі страху, що Джофрі побачить її ззаду… або ще гірше, підкрадеться. Зміїсті сходи вихилялися попереду, помережані смужками миготливого світла з вузьких вікон у височині. Доки Санса дісталася верхівки сходів, то геть захекалася. А тоді збігла тінистою колонадою і притиснулася до стінки, щоб відсапатися. Коли щось шурхнуло їй по нозі, вона трохи не вистрибнула з власної шкіри, але то виявився лише кіт — подертий, чорний, з відгризеним вухом. Істота пирхнула на неї слиною і відстрибнула геть.

Поки Санса досягла божегаю, від гармидеру лишився тільки ледь чутний брязкіт сталі та віддалені вигуки. Санса щільніше загорнулася в кобеняка. Повітря густо просякло пахощами землі та листя. «Панночці тут ой як сподобалося б» — подумала вона. У божегаї відчувалося щось зовсім дике; навіть тут, посеред замку в самому серці великого міста, за тобою, здавалося, стежать крізь тисячу невидимих очей старі боги.

Санса шанувала радше материних богів, аніж батькових. Її тішили різьблені подоби, образи у свинцевому склі, пахощі кадильниці, септони у рясах та з кришталями, чарівне витанцьовування веселок над вівтарями, викладеними перломутером, оніксом і лазуриком. Та все ж вона не могла заперечувати, що і в божегаї є якась сила. Особливо вночі. «Допоможіть мені» — молилася вона, — «пришліть мені друга, правдивого лицаря, щоб захистив мене…»

Вона перебігала від дерева до дерева, відчуваючи пальцями шорсткість кори. Щоки зачіпало листя. Чи не спізнилася вона часом? Чи не пішов він занадто скоро? А чи й взагалі приходив? Може, зважитися і покликати його? Гай навколо стояв тихий, наче приголомшений…

— Я боявся, що ти не прийдеш, дитино.

Санса крутнулася на голос. Непевною ходою з тіней виступив опасистий чоловік з товстою шиєю. На собі він мав важкого темного сіряка з накинутим на голову каптуром, та коли його щоки торкнулася ниточка місячного сяйва, Санса одразу впізнала хворобливі плями на шкірі й сітку набряклих жил.

— Пане Донтосе, — видихнула вона, подумки поховавши всяку надію. — То це ви?

— Так-так, панно. — Коли він підсунувся ближче, вона добре розчула кислий винний перегар у його подиху. — Це я.

І простяг до неї