Чвара королів - Джордж Мартін

На звук її голосу з кущів вилізла Куна. Так її назвав Ломик — сказав, що вона схожа на куницю. Насправді то була брехня, але ж не могли вони далі кликати її «плаксивою дівчинкою» — мала нарешті припинила скиглити. Навколо рота мармиза малої була брудна. Ар’я сподівалася, що дівча хоч грязюки знову не наїлося.

— Людей бачив? — спитав Гендрі.

— Ні, лише дахи, — зізналася Ар’я, — та деякі димарі диміли, а ще іржала коняка.

Куна обійняла її за ногу і щосили вчепилася. Тепер вона інколи таке робила.

— Де люди, там і харчі, — надто голосно бовкнув Мантулик. Гендрі без упину йому товкмачив, щоб говорив тихіше, та марно. — Мо’, й нам трохи дадуть.

— Мо’, й дадуть. По голові сокирою, — зазначив Гендрі.

— А от і ні, якщо ми здамося, — з надією вимовив Мантулик.

— Тепер ти співаєш тієї самої, що й Ломик.

Ломик Зеленорукий сидів між двох товстих коренів при підніжжі дуба, спираючись на стовбур. У бою в кам’яній паланці йому прохромили списом ліву литку. Наприкінці наступного дня він шкутильгав на одній нозі, звисаючи з плеча Гендрі, а тепер і шкутильгати вже не міг. Вони нарубали гілля з дерев зробити ноші, але нести його було повільно й важко, а хлопець ще й скиглив щоразу, як ноші хоч трохи підкидало.

— Треба здатися, — благав він. — Йорен теж мав би здатися. Відчинити браму, як йому казали.

Ар’ю вже нудило від Ломикових балачок про те, як Йорен мусив здатися. Поки його несли, він тільки про те й базікав, а ще про свою ногу та порожній живіт.

Але Мантулик погодився.

— Йоренові наказали відчинити браму. Наказали королівським іменем. Коли наказують в ім’я короля, то треба коритися. Отож у всьому винний той смердючий старий. Якби він здався, нам би дали спокій.

Гендрі спохмурнів.

— Лицарі й пани беруть у полон на викуп один одного, а на таких, як ми, їм начхати — здаємося ми чи ні.

Він обернувся до Ар’ї.

— Що ти ще бачив?

— Якщо це рибальське селище, то нам напевне продали б риби, — правив далі Мантулик. В озері було повно риби, та вони не мали чим її ловити. Ар’я пробувала руками, як от раніше робив у неї на очах Кос, але риба виявилася швидшою за голубів, а вода обманювала очі.

— Щодо риби не знаю. — Ар’я смикнула Куну за переплутане волосся і подумала, чи не краще було б його зовсім відрізати. — Там коло води повно гайвороння. Щось там мертве лежить.

— Риба й лежить, її викинуло на берег, — відповів Мантулик. — Якщо її гайворони їдять, то й ми з’їмо.

— Треба гайворонів упіймати, їх теж можна їсти, — зауважив Ломик. — Запалили б вогню, та й засмажили, як курчат.

Коли Гендрі хмурнів, то виглядав люто. Борода в нього виросла густа і колюча, наче шипшина.

— А я кажу — ніякого вогню.

— Ломик голодний, — заскиглив Мантулик, — і я голодний.

— Ми усі голодні, — буркнула Ар’я.

— Та ти ж черв’яків нажерся! — гиркнув Ломик знизу. — Наче горобець!

Ар’я ладна була вгатити його просто по рані.

— Я ж казав: можу й тобі накопати, якщо хочеш.

Ломик скривився з відрази.

— Якби не нога, я б нам усім вепра вполював.

— Вепра! — передражнила вона. — Та ж на вепра треба йти з рогатиною, кінно, з собаками. Ще й загонники знадобляться, щоб підняти його з лігва.

Її батько ходив на вепра у вовчій пущі з Роббом та Джоном. Одного разу взяв навіть Брана, але Ар’ю не брав ніколи, хоч вона була старша. Септа Мордана казала, що лови вепра — то не для панни, а мати пообіцяла, що як Ар’я підросте, то матиме власного сокола. Тепер вона вже підросла, та якби їй зараз дали сокола, вона б його тут-таки і з’їла.

— Що ти тямиш у вепрячих ловах? — спитав Мантулик.

— Та вже ж більше за тебе.

Гендрі не мав гумору слухати дурниці.

— Ану замовкніть обоє. Мені треба поміркувати, що робити далі.

Коли він думав, то завжди болісно кривився, наче то була для нього нестерпна мука.

— Здатися, — мовив Ломик.

— Я тобі казав, щоб ти про здачу мовчав. Ми навіть не знаємо, хто там сидить. Може б вдалося поцупити якихось харчів.

— Ломик украв би, якби не нога, — зазначив Мантулик. — Він у місті добряче злодіював.

— Кепсько, — заперечила Ар’я, — бо інакше не попався б.

Гендрі примружився на сонце.

— Найкраще підкрадатися у сутінках, на заході сонця. Як стемніє, я піду на розвідку.

— Ні, я піду, — мовила Ар’я. — Від тебе забагато шуму.

Гендрі негайно почепив ту саму пику.

— Підемо удвох.

— Арік хай іде, — наполіг Ломик. — Він підкрадається краще за тебе.

— Кажу, підемо обоє.

— А раптом не повернетеся? Мантулик мене один не понесе, ви ж бачите, він не подужає…

— Ще й вовки, — додав Мантулик. — Я їх тієї ночі чув, коли на чатах стояв. Близько.

Ар’я теж їх чула. Вона спала у гіллі в’язу, та виття її збудило. Вона сиділа без сну добрячу годину і слухала вовків, а спиною їй повзали мурашки.

— А ти навіть не дозволяєш нам ватру палити, щоб їх відганяти, — пожалівся Мантулик. — Недобре це — лишати нас вовкам на поталу.

— Яку ще поталу, — скривився Гендрі. — Ломик має ощепа від вовків, і ви ж лишаєтеся удвох. Ми тільки подивимося, та й усе, а тоді повернемося.

— Хай хто там сидить, їм треба здатися, — заскиглив Ломик. — Мені ногу треба лікувати, вона жахливо болить!

— Як надибаємо якогось зілля для ноги, то принесемо, — буркнув Гендрі. — Аріку, гайда, хочу встигнути до заходу сонця. Мантулику, ти тримай Куну при собі, щоб не потяглася за нами.

— Минулого разу вона мене ногою копнула.

— От я тебе копну, як не втримаєш її при собі.

Не чекаючи на відповідь, Гендрі нап’яв на голову свого сталевого шолома і закрокував геть.

Ар’я мусила підстрибувати й дріботіти, щоб устигнути за ним. Гендрі був старший на п’ять років, вершків на сім вищий, ще й ногами