Чвара королів - Джордж Мартін

Ломик з Мантуликом трохи не наклали під себе, коли вона виступила з-за дерев просто позаду них.

— Ану тихо, — буркнула вона до них, обіймаючи малу Куну, яка саме підбігла.

Мантулик вирячився на неї величезними очима.

— Ми гадали, ти нас кинула.

У руці він тримав тесака — того самого, якого Йорен відібрав у золотокирейника.

— Я злякався — думав, що ти вовк.

— Де Бичок? — спитав Ломик.

— Його спіймали, — пошепки повідомила Ар’я. — Треба його звідти витягти. Мантулику, ти мусиш допомогти. Ми туди проберемося, вб’ємо сторожу, а тоді я відчиню двері.

Мантулик з Ломиком перезирнулися.

— А скільки їх там?

— Не зміг порахувати, — зізналася Ар’я. — Щонайменше двадцятеро, та коло дверей лише двоє.

Мантулик так скривився, от наче зараз заплаче.

— Не можемо ж ми битися з двадцятьма!

— Тобі треба битися лише з одним. Я впораюся з іншим, а тоді заберемо Гендрі й втечемо.

— Здаватися треба, — наполягав Ломик. — Піти туди, та й здатися.

Ар’я вперто захитала головою.

— Тоді лишимо його, Аріку, — заблагав Ломик. — Про нас вони ж не знають. Якщо ми сховаємося, то вони собі підуть, авжеж. Хіба ми винуваті, що Гендрі спіймався?

— Ти, Ломику, зовсім дурноголовий, — сердито вимовила Ар’я. — Ти здохнеш, якщо ми не витягнемо Гендрі. Хто тоді тебе нестиме?

— Ви з Мантуликом.

— Увесь час самі, без жодної допомоги? Ми тебе нікуди не донесемо. З-поміж нас Гендрі був найдужіший. Та й чхати я хотів, що ти там мелеш — я все одно по нього повернуся.

Вона зиркнула на Мантулика.

— То ти йдеш чи ні?

Мантулик кинув погляд на Ломика, на Ар’ю, знову на Ломика.

— Та піду, — буркнув він неохоче.

— А ти, Ломику, тримай Куну при собі.

Той схопив малу за руку і підтягнув до себе.

— А що мені робити, як вовки нагодяться?

— Здавайся їм, — порадила Ар’я.

На те, щоб знайти дорогу назад до селища, здавалося, пішло кілька годин. Мантулик весь час запинався і губився у темряві; Ар’ї доводилося то чекати на нього, то навіть повертатися. Нарешті вона схопила його за руку і повела крізь дерева.

— Мовчи та йди, більше нічого.

Коли вони нарешті побачили тьмяне світло від багать у небі над селом, Ар’я мовила:

— Там з того боку заплоту мерці висять, але то нічого, вони не страшні. Ти, головне, пам’ятай, що страх ріже глибше, ніж меч. Треба рухатися дуже тихо і поволі.

Мантулик мовчки кивнув.

Вона першою пролізла крізь шипшину і почекала з іншого боку, низько зігнувшись. Мантулик виник з кущів блідий та задиханий, зі скривавленим обличчям та руками у довгих подряпинах. Він намагався щось сказати, але Ар’я притиснула йому пальця до вуст. Вони поповзли на карачках уздовж шибениці, під мерцями, що погойдувалися собі. Мантулик не дивився вгору і не видав ані звуку.

Аж раптом йому просто на спину сів гайворон, і малий видав придушений скрик.

— Хто там? — зненацька загув голос із темряви.

Мантулик прожогом зіп’явся на ноги.

— Я здаюся! — заволав він, відкидаючи убік тесака. Навколо з невдоволеним вереском злетіли з трупів, ляпаючи крилами, кілька десятків гайворонів. Ар’я вхопила його за ногу та спробувала стягти на землю, але він викрутився і побіг уперед, вимахуючи руками. — Здаюся, здаюся!

Ар’я скочила на ноги і витягла Голку, але стражники вже оточили її. Ар’я полоснула першого-ліпшого, який трапився найближче, та він відвів удар рукою в кольчузі, хтось інший збив її на землю, а третій викрутив меча з руки. Спробувавши кусатися, вона відчула під зубами холодну й брудну кольчужну сітку.

— Ти ба, яке люте створіння! — зареготав чолов’яга. А тоді ударом закольчуженого кулака трохи не відірвав їй голову.

Поки Ар’я лежала, затьмарена болем, над нею про щось балакали, та вона слів не розбирала. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, земля під нею захиталася. Голку в неї забрали; від ганьби їй боліло гірше, ніж від удару — а поцілили ним таки добряче. Це ж Джон подарував їй того меча. А Сиріо вчив, як ним битися.

Нарешті хтось ухопив її за груди шкірянки і підсмикнув на коліна. Мантулик теж стояв навколішки перед найвищим чоловіком, якого Ар’я бачила за життя — якимось чудовиськом з оповідок Старої Мамки. Вона не бачила, звідки велетень з’явився. На його вицвілому жовтому вапенроку бігли троє чорних собак, а кутасте лице скидалося на вирізьблене з каменю. Раптом Ар’я згадала, де вже бачила тих собак. Адже надвечір турніру в Король-Березі усі лицарі вивісили власні щити коло своїх шатрів.

— Отой знак належить братові Хорта, — повідомила Санса, коли вони минали чорних псів на жовтому полі. — Він іще більший за Ходора, ось побачиш. Його кличуть Гора-на-Коні.

Ар’я звісила голову на груди, не дуже добре розуміючи, що навколо відбувається. Мантулик продовжував палко здаватися. Гора на це відповів:

— Ви приведете нас до решти. — І пішов геть.

Наступної миті вона вже сунула, запинаючись, мимо мерців на шибениці, а тим часом Мантулик запевняв своїх полонителів, що пектиме їм пироги, млинці та всілякі мантули, якщо його не чіпатимуть. З ними пішло четверо; один мав смолоскипа, один — довгого меча, і ще двоє — списи.

Ломика вони знайшли там, де залишили — під дубом.

— Здаюся! — гукнув він, щойно їх побачив, відкинувши списа і здійнявши догори обидві руки, заплямовані старою зеленою фарбою. — Здаюся і благаю про милість!

Вояк зі смолоскипом позазирав між дерев.

— Ти останній? Кухарчук казав, тут було ще мале дівчисько.

— Воно втекло, коли вас почуло, — мовив Ломик. — Ви ж так галасували.

«Тікай, Куно» — подумала собі Ар’я, — «тікай якнайдалі, ховайся і не озирайся назад».

— Скажи нам, де знайти того хвойдиного вилупка Дондаріона, і матимеш гарячу вечерю.

— Кого? — перепитав Ломик.

— Кажу ж тобі — ці йолопи знають не більше, ніж та срана голота в селі. Дідько з ними, не марнуй часу.

Один зі списників підібрався ближче до Ломика.

— Ти ногу зашкодив, хлопче, абощо?

— Її поранено.

— Ходити можеш? — Голос був стурбований, трохи не співчутливий.

— Ні, — відповів Ломик. — Вам доведеться