Чвара королів - Джордж Мартін

Але Ар’я відмовлялася піти, поки не знайде Йорена. «Його не могли вбити» — казала вона собі, — «він же такий суворий та гартований, ще й братчик Нічної Варти.» Те саме вона сказала й Гендрі, поки вони шукали поміж трупів.

Вбивчий удар сокири розколов йому череп геть навпіл, та довгу кошлату бороду ніхто б не сплутав з чиєюсь іншою — так само, як і латаний, давно не праний одяг, що вицвів з чорного до сірого. Пан Аморі Лорх турбувався про похорон своїх мертвих так само мало, як про тих, кого вбив, тому навколо Йорена лежали купою четверо ланістерівських списників. Ар’я спитала себе, скільки ж їх знадобилося, щоб упоратися зі старим.

«Він віз мене додому» — думала вона, поки разом з хлопцями копала йому могилу. Мертвих було забагато, щоб ховати усіх, та принаймні Йорена не можна було лишати так. На цьому наполягла Ар’я. «Він хотів безпечно відвезти мене до Зимосічі. Він обіцяв.» Ар’я наполовину ладна була заревти, а наполовину — копнути тіло ногою.

Про тих трьох, що Йорен надіслав сидіти у старому панському маєтку, згадав Гендрі. На них теж напали, але кругла вежа мала лише один вхід — двері на другому поверсі з приставленою драбиною. Драбину прибрали всередину, і люди пана Аморі не змогли втрапити слідом. Ланістерівці накидали навколо основи вежі гілля від кущів і спробували підпалити, але камінь горіти не хотів, а Лорх не мав терплячки виморювати їх голодом.

Коли Гендрі загукав, Різан відчинив двері; а тоді Курц мовив, що краще їм пробиратися на північ, аніж повертатися, звідки прийшли, і Ар’я відчайдушно вчепилася у надію таки втрапити додому, до Зимосічі.

Селу, звісно, до Зимосічі було далеко, та все ж солом’яні стріхи обіцяли тепло, притулок, а може, й якийсь харч, якщо б їм стало сміливості пошукати. «Але ж тут може бути Лорх — він має коней, а тому швидший за нас».

Вона видивлялася з дерева ще довго, сподіваючись бодай щось побачити: людину, коня, корогву… аби ж дізнатися, що тут коїться. Кілька разів помічала рух, та будинки стояли далеко, і напевне вона не розбирала. Одного разу їй дуже ясно почулося кінське іржання.

У повітрі шугало повно птахів, переважно гайвороння. Вони кружляли і ляпали крилами понад стріхами села, та здалеку здавалися не більшими за мушву. На схід виднілося Боже Око — полотно темної блакиті, побите золотими цятками від сонця, що займало собою півсвіту. Днями, коли вони повільно тягнулися болотом уздовж берега (про жодні дороги Гендрі чути не хотів, і навіть Мантулик з Ломиком цього разу визнали слушність його думки), Ар’я відчувала, що озеро кличе її до себе. Вона понад усе прагнула стрибнути у тихі сині води, знову зробитися чистою, плавати, хлюпатися і вигріватися на сонечку. Та не сміла зняти одяг там, де інші могли її побачити, навіть щоб його випрати. Наприкінці дня вона часто сиділа на камені й бовтала ногами у прохолодній воді. Черевики, зогнилі та потріскані, вона нарешті скинула. Спершу йти босоніж було важко, та згодом пухирі луснули, подряпини загоїлися, мозолі стали як видублені. Намул з болота приємно розповзався між пальців ніг, і загалом їй подобалося на кожному кроці відчувати землю босими ногами.

Звідси їй було видно невеликого, порослого лісом острова далі на північний схід. Аршинів за сорок від берега водою ковзали три чорні лебеді, такі мирні та безжурні… бо ж ніхто не сказав їм, що прийшла війна, а до спалених сіл і вирізаних людей їм було байдуже. Ар’я жадібно витріщилася на них: наполовину вона прагнула сама стати лебедем, а наполовину — з’їсти котрогось із них. Сніданок її складався з розтертих жолудів та жмені жуків. Коли звикнути до жуків, вони здавалися цілком їстівними. Черв’яки смакували гірше, та все одно були кращі, ніж кілька днів без макової зернини у животі. Знайти жуків було легко — лишень перевернути перший-ліпший камінь. Коли Ар’я була маленька, то з’їла жука, щоб примусити Сансу заверещати, то й зараз не злякалася з’їсти ще кілька. Куна теж не злякалася, але Мантулик виблював жука, якого спробував ковтнути, а Ломик та Гендрі навіть не пробували. Вчора Гендрі упіймав жабу та розділив її з Ломиком, а за кілька днів до того Мантулик знайшов ожину і наголо обібрав увесь кущ. Та головним чином вони животіли на воді та жолудях. Курц показав їм, як розтирати жолуді між каменями у щось на зразок каші, жахливої на смак.

Ар’я шкодувала, що лісокрад помер. Він знав про ліс більше, ніж вони утрьох разом, але отримав стрілу в плече, поки втягав драбину досередини панської вежі. Торба напхав у рану намулу та моху з озера, і днів зо два Курц вихвалявся, що рана — то пусте, хоча шия в нього почорніла, а догори щокою і униз грудьми поповзли бридкі червоні плями. Одного ранку він не зміг підвестися після сну, а наступного — розлучився з життям.

Поховали його під курганом з каміння. Різан забрав собі його меч та мисливський ріг, а Торба наклав руки на лук, чоботи та ніж. Обоє пішли геть, забравши все те добро з собою, і спочатку решта думала, що вони полюють, аби повернутися з дичиною і усіх нагодувати. Діти чекали й чекали, доки Гендрі не примусив їх рушити далі. Мабуть, Торба та Різан вирішили, що виживуть певніше, якщо не матимуть в себе на руках табунку дітей-сиріт. Може, воно було й на краще, але Ар’я все одно їх зненавиділа.

Під деревом раптом гавкнув собакою Мантулик. Курц навчив їх озиватися одне до одного, як тварини. Він сказав, що то стара лісокрадська штука, але помер, не встигши навчити їх належних голосів. Пташині крики Мантулика були просто жахливі; собакою він гавкав ліпше, але не занадто.

Ар’я зіскочила з верхньої гілки на ту, що під нею, витягнувши руки для рівноваги. Адже водотанцівник ніколи не падає. Легко, чіпляючись пальцями ніг за гілку, вона пробігла кілька стоп, зістрибнула на більшу, а тоді, перебираючи руками, продерлася крізь гущавину листя до стовбура. Кора під пальцями рук та ніг була груба і шорстка. Ар’я швидко злізла донизу, а останні шість стоп пролетіла у стрибку і перекотилася по землі.

Гендрі простяг їй руку і допоміг підвестися.

— Ти там довгенько просидів. Бачив щось?

— Рибальське селище, невеличке, далі берегом на північ. Двадцять шість солом’яних стріх, один дах з черепиці — я порахував. Ще за хатами бачив