Чвара королів - Джордж Мартін

— «Шукають» не значить «знайдуть».

— Я спробую запам’ятати цю мудрість, шановний пане. Втім, я сподівався на вашу поміч у справі пані Лізи. Для неї в мене є звабливіша пропозиція.

— Справді, з Лізою домовитися легше, ніж із Кетлін… і все ж спілкуватися з нею досить-таки обтяжливо, а вас вона, я так розумію, ненавидить.

— Вона вважає, що на те є причини. Коли я гостював у Соколиному Гнізді, вона наполягала, що саме я вбив її чоловіка, і не слухала жодних заперечень.

Тиріон нахилився уперед.

— Та якби я видав їй справжнього вбивцю Джона Арина, вона б, може, поставилася до мене прихильніше.

Мізинець аж випростався.

— Справжнього вбивцю, кажете? Зізнаюся, ви мене зацікавили. То що ж ви пропонуєте?

Настала Тиріонова черга всміхатися.

— Такі подарунки, які охоче дарують тільки друзям. Ліза Арин мусить зрозуміти.

— Ви потребуєте її дружби чи мечів її лицарів?

— І того, й іншого.

Мізинець попестив ошатну гостреньку борідку.

— Наразі Лізу турбують її власні негаразди. Верховинні роди набігають з Місячних гір у більшому числі, ніж будь-коли раніше… і далеко краще озброєні.

— Яка прикрість, — поспівчував той самий Тиріон Ланістер, який їх озброїв. — А я ж міг би допомогти. Сказати потрібне слово…

— І чого б їй коштувало те слово?

— Я бажаю, щоб пані Ліза разом із сином визнали Джофрі за короля, принесли йому клятву вірності та…

— …рушили війною проти Старків і Таллі? — Мізинець заперечливо хитнув головою. — У вашому пирозі — тарган, Ланістере. Ліза ніколи не виставить військо проти Водоплину.

— А я її не проситиму. Ворогів у нас вистачає. Її військо можна виставити проти князя Ренлі або ж князя Станіса, якщо останній вирушить з Дракон-Каменя. Навзамін я подарую їй правосуд по Джонові Арину і мир у Долині. Я навіть призначу оте її бридке дитя Оборонцем Сходу, яким раніше був його батько.

«Хай він полетить» — сплив у пам’яті тихий хлопчачий голос.

— А для скріплення угоди я віддам їй мою небогу.

Приємно було бачити у сіро-зелених очах Петира Баеліша справжнє, невдаване здивування.

— Мирцелу?

— Коли вона досягне належного віку, то може вийти за князя Роберта. До того ж часу буде виховуватися в Лізи у Соколиному Гнізді.

— І що думає про цей намір її милість королева?

Коли Тиріон здвигнув плечима, Мізинець розреготався.

— Я так і гадав. А ви небезпечний чоловічок, Ланістере. Так, я міг би заспівати цієї пісні до Лізи.

І знову лукава посмішка, і знову хитрий погляд.

— Якби схотів.

Тиріон кивнув і зачекав, знаючи, що Мізинець однак не витримає довгої тиші.

— Отже, — невимушено продовжив пан Петир після мовчанки, на вид аніскільки нею не збентежений, — що у вашому казані вариться для мене?

— Гаренгол.

Було цікаво дивитися на його обличчя. Батько пана Петира був найдрібнішим з дрібних панів, а дід — заплотним лицарем без шматочка своєї землі. За правом народження Баелішеві належало кілька морґ кам’янистої землі на вітристому узбережжі Пальців. Що ж до Гаренголу, то була одна з найсолодших ягідок у Семицарстві — замок, оточений багатими, родючими, широкими ланами, а сам по собі такий грізний та величезний, що поруч із ним карликом виглядав, приміром, той самий Водоплин, де Петир Баеліш виховувався серед дому Таллі й звідки був миттю вигнаний, щойно насмілився підняти очі на дочку князя Гостера.

Мізинець схилив голову, щоб розправити якусь зморшку на одязі, але Тиріон побачив спалах жаги у його лукавих котячих очах. «Він мій» — майнула думка.

— Гаренгол наврочено, — мовив пан Петир через якусь хвилину, вдаючи знудженість у голосі.

— То зрівняйте його з землею і вибудуйте собі новий замок, який забажаєте. Грошей вам не бракуватиме. Я маю намір поставити вас коронним намісником на Тризубі. Річкове панство показало себе не вартим довіри. Хай приносить вам присягу і тримає свої землі від вас.

— Навіть Таллі?

— Якщо по війні на білім світі ще залишаться якісь Таллі.

Зараз Мізинець скидався на хлопчака, що вкусив найласіший шматок від бджолиного стільника. Він стерігся бджіл, але не міг встояти проти солодкого меду.

— Гаренгол разом із землями та статками, — розмірковував він. — Єдиним помахом руки ви ладні зробити мене одним із наймогутніших князів держави. Не вважайте за невдячність, мосьпане, але дозвольте спитати… за віщо?

— Ви добре послужили моїй сестрі у справі передачі престолу спадкоємцеві.

— Так само, як і Янос Слинт. Якому зовсім нещодавно було жалувано той самий Гаренгол… і так само швидко відібрано, щойно він перестав бути корисним.

Тиріон засміявся.

— Ви мене впіймали, ласкавий пане. Що я можу сказати? Ви мені потрібні, щоб привести до покори пані Лізу. А Янос Слинт свою користь вичерпав.

Він здвигнув нерівними плечима.

— Я краще терпітиму вас на гаренгольському столі, ніж Ренлі — на Залізному Престолі. Чи можна висловитись ясніше?

— Навряд чи. Але ж ви мусите розуміти, що задля згоди Лізи Арин на шлюб мені доведеться знову лягати з нею в ліжко.

— Бажаю вам наснаги у цій нелегкій справі.

— Колись я сказав Недові Старку, що коли вже опиняєшся у ліжку з негарною жінкою, то слід заплющити очі й швидко зробити справу.

Мізинець сплів пальці й уважно вдивився у різнокольорові Тиріонові очі.

— Дайте мені два тижні, щоб упоратися зі справами тут, і надайте корабель до Мартинова.

— Не бачу жодних перепон.

Гість підвівся з місця.

— Гарний вийшов ранок, Ланістере. Ще й вигідний… хочеться вірити, що для нас обох.

Він вклонився і пішов до дверей, змахнувши накидкою на плечах.

«Два» — подумав Тиріон.

Він піднявся до своєї опочивальні зачекати на Вариса, що скоро мав з’явитися. Надвечір, гадав він. Може навіть, як зійде місяць, хоча він сподівався, що раніше, адже хотів ще встигнути до Шаї. Тому приємно здивувався, коли Галт із Кам’яних Ґав доповів за якусь годину, що коло дверей стоїть напудрований добродій.

— Які ви жорстокі, так змучили великого маестра, — дорікнув йому євнух. — Він аж помирає з цікавості, щойно винюхає чиюсь таємницю.

— Чи не ґаву я тут чую? Ту саму, яка кпинить із крука, чорним пір’ям йому доріка? Може, ви не хочете навіть послухати, що я запропонував Доранові Мартелу?

Варис захихотів.

— Може статися, мої маленькі пташечки вже мені розповіли.

—