Чвара королів - Джордж Мартін

Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; іще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. Втоптаною землею двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли.

— Давай! — закричав Джоф.

Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу.

— Ще одного!

Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця.

Мізинець відвернувся.

— Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна.

Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням.

— Їсти, ласкавий пане?

— Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день.

— Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися.

— Дякую, нічого не треба. — Мізинець блиснув своєю глузливою посмішкою. — Як то кажуть люди, вип’єш з карликом — прокинешся на Стіні. А чорний стрій погано пасує до мого хворобливо-блідого обличчя.

«Не бійтеся, мосьпане» — подумав Тиріон, — «вас я бережу не для Стіни».

Він всівся у високе крісло, закладене подушками, і мовив.

— Ви сьогодні надзвичайно вишукано вдягнені, пане мій.

— Ви ображаєте мої почуття. Я ж бо намагаюся вдягатися вишукано щодня.

— І жупан зовсім новий, так?

— Саме так. Ви дуже спостережливі.

— Сливовий і жовтий. Це часом не кольори вашого дому?

— О ні. Яка нудота — день у день вдягати одні й ті самі кольори. Мені таке не до смаку.

— І кинджал ви маєте прегарний.

— Справді?

В Мізинцевих очах промайнула лукавинка. Він витяг кинджала і недбало оглянув його, наче раніше не бачив.

— Валірійського булату, з руків’ям драконячої кістки. Але простий, без прикрас. Якщо вам до вподоби, то він ваш.

— Мій? — Тиріон кинув на нього довгий погляд. — О ні. Тільки не мій.

«Він знає, підле створіння. Геть усе знає. І знає, що я знаю, і впевнений, що я його не чіпатиму.»

Якщо хтось колись і вдягав обладунок із золота, то це Петир Баеліш, а зовсім не Хайме Ланістер. Знаменитий панцир Хайме був зроблений усього лише з визолоченої криці. Що ж до Мізинця… Те, що Тиріон останнім часом дізнався про цього ґречного та привітного пана, непокоїло його дедалі більше.

Десять років тому Джон Арин дав йому якусь дрібну посаду на митниці, де князь Петир скоро відзначився тим, що приніс до скарбниці втричі більше мита, ніж інші королівські збирачі. Король Роберт ніколи не скупився на витрати. Така людина, як Петир Баеліш, що могла потерти два золоті дракони один об інший і породити третього, виявилася безцінною для королівського Правиці. Мізинець злетів угору стрімко, наче випущена з лука стріла. Через три роки після прибуття до двору він уже служив коронним підскарбієм і сидів у малій раді; доходи корони збільшилися удесятеро від часів його менш щасливого попередника… щоправда, борги корони теж чомусь стрімко зростали. Ніхто не вмів так вправно жонглювати грошима, як Петир Баеліш.

О так, хитромудрості йому не бракувало. Він не просто збирав золото і складав до сховища, ні. Він платив по королівських боргах розписками, а королівське золото пускав у обіг. Він купував хури, крамниці, майстерні, кораблі, будинки. Він купував збіжжя, коли його було вдосталь, і продавав печений хліб, коли того бракувало. Він купував вовну на півночі, льон — на півдні, мереживо — у Лисі; складав, перевозив, фарбував, продавав. Золоті дракони плодилися і множилися, а Мізинець давав їх у борг і повертав додому з налупленими дитинчатами.

А тим часом на всі посади потроху всідалися його люди. Усі четверо коронних ключників належали йому. Коронний рахівник і коронний ваговик були обрані й призначені ним. Очільники усіх трьох монетних дворів, портові наглядачі, відкупники податків, митники, скупники вовни, збирачі чиншу, підкоморії, винні акцизники… з кожних десяти дев’ятеро були Мізинцеві. Роду вони найчастіше були не надто високого: купецькі сини, дрібні паничі, а коли й іноземці. Та судячи з плодів їхньої праці, далеко здібніші, ніж їхні шляхетні попередники.

Ніхто ніколи не піддавав сумніву його призначення, та й навіщо? Мізинець ані для кого не становив загрози. Меткий, швидкий на гостре слівце, завжди до всіх дружній, привітний та усміхнений, завжди готовий знайти золото для короля або його Правиці… а до того ж невисокого роду, лише трохи вищий за заплотного лицаря. Чого такого боятися? Він не мав корогв чи значкового панства, найманого війська чи сильних замків, значних земельних володінь чи замірів на вигідний шлюб.

«Але чи можу я його чіпати?» — спитав себе Тиріон. — «Хай навіть він — зрадник.» Він не був певний, а надто зараз, коли вирувала війна. З часом він міг би замінити Мізинцевих попихачів на головних посадах своїми, але…

Знизу, з двору, почувся галас.

— О, його милість убив зайця, — зазначив пан Баеліш.

— Напевне, дуже незграбного, — відповів Тиріон. — Пане мій, ви виховувалися у Водоплині. Я чув, що ви близько знали усю родину Таллі.

— Можна сказати, так. Особливо дівчат.

— Наскільки близько?

— Зірвав їм обом вінці цноти. Це досить близько?

Брехня — а Тиріон був майже певний, що то брехня — була висловлена з такою недбалою певністю, що в неї майже вірилося. А чи не могла брехати Кетлін Старк? І про втрату цноти, і про кинджал? Що довше Тиріон жив на землі, то ставав дедалі певніший: не буває в світі ані простих речей, ані чистої правди.

— Доньки князя Гостера мене неполюбляють, — зізнався він. — Сумніваюся, що вони слухатимуть бодай якісь мої пропозиції. Але ж ті самі слова з ваших вуст можуть здатися їм музикою.

— Залежить, які саме слова. Якщо ви хочете віддати Сансу навзамін вашого брата, то витрачайте час когось іншого. Джофрі ніколи не віддасть свою іграшку, а пані Кетлін не така дурепа, щоб зміняти Крулеріза на дівчисько.

— Я бажав би додати до неї ще й