Сяйво - Стівен Кінг

— От, лайно, — промовив він.

Венді підняла очі від споглядання Денні.

— Що?

— Нічого.

Він вдивлявся в п’єсу з тліючим роздратуванням. Як тільки він міг подумати, ніби вона добра? Вона інфантильна. Подібне робилося й вичерпано вже тисячу разів. Гірше того, він уявлення не мав, як її закінчити. Колись це здавалося доволі простим. Денкер, у нападі люті, хапає побіля каміна коцюбу і забиває праведного Ґері на смерть. Потім, розставивши ноги, він стоїть над тілом із закривавленою коцюбою в руці і кричить у зал:

— Воно десь тут і я його знайду!

Потім, коли починає згасати світло і повільно закривається завіса, аудиторія бачить на авансцені тіло Ґері, який лежить долілиць, тим часом як Денкер простує вглиб сцени до книжкової шафи, де починає гарячково витягати з полиць книжки і, поглянувши на кожну, відкидає її вбік. Джек подумав, що це щось таке достатньо старе, щоби сприйнятись новим, п’єса, самої новітності якої може вистачити, щоби побачити її успішну постановку на Бродвеї: трагедія на п’ять дій.

А втім, окрім раптового переміщення його цікавості до історії «Оверлука», відбулося ще дещо. Якось так зробилося, що він почав протилежним чином ставитися до своїх персонажів. От це було абсолютно новим. Зазвичай усі його герої — і позитивні, й негативні — йому подобалася однаково. І він цьому радів. Це дозволяло йому бачити всі їхні сторони і таким чином ясніше розуміти їх мотивації. Його улюблене оповідання, продане ним у маленький південномейнський журнал «Контрабанда» за гонорар у вигляді кількох безкоштовних примірників «його» номера, називалося «Ось така Мавпа, Пол де Лонг». У ньому йшлося про сексуально схибленого на дітях парубка, який вчиняє самогубство в орендованій ним умебльованій кімнаті. Маніяка звали Пол де Лонг, для друзів — Мавпа. Джекові дуже подобався цей Мавпа. Він співчував Мавпі в його химерних потребах, знаючи, що Мавпа не єдиний, кого слід звинувачувати у трьох зґвалтуваннях з убивствами в його минулому. Там була погана родина, забіяка батько, яким був і його рідний батько, матір безвільна й безмовна кухонна ганчірка, якою була і його рідна матір. Гомосексуальний досвід у початковій школі. Публічне приниження. Ще гірший досвід у старших класах і в коледжі. Його було заарештовано й відправлено до закритого спецзакладу за роздягання перед парою маленьких дівчаток, що виходили зі шкільного автобуса. І що найгірше, його виписали з того закладу, дозволили повернутись на волю, бо чоловік, який був там головним, вирішив, що з ним усе гаразд. Прізвище того чоловіка було Гріммер. Гріммер знав, що Мавпа де Лонг має симптоми збочень, але він усе одно написав хороший, позитивний висновок і відпустив його. Джеку подобався також цей Гріммер, він і йому симпатизував. Гріммеру доводилося керувати закладом, де не вистачало ні персоналу, ні фінансування, він намагався тримати там усе купи мотузками зв’язаним і власною слиною склеєним — на копійчаних асигнуваннях законодавчих зборів штату, які мусили озиратися на своїх виборців. Гріммер знав, що Мавпа здатен спілкуватися з людьми, що він не випорожняється собі в штани і не намагається увігнати ножиці в когось з інших пацієнтів. Він не оголошував себе Наполеоном. Штатний психіатр, який вів справу Мавпи, вважав, що найкращі шанси зробити це відкриються перед Мавпою на волі, і обидва лікарі розуміли — що довше людина перебуває в подібному закладі, то дужче вона потребує такого замкненого довкілля, як алконавт ковтка своєї мульки. Але тим часом у їхні двері стукають інші люди. Параноїки, шизофреніки, циклоїдні особи, напівкататоніки, чоловіки, які заявляють, що їх забирали на небо в летючих тарілках, жінки, які попалили статеві органи своїм дітям запальничками «Бік», алкоголіки, піроманіяки, клептомани, люди з маніякально-депресивним психозом, люди, схильні до самогубства. Старий знайомий небезпечний світ, бейбі. Якщо ти не міцно згвинчений, тобі не виповниться ще й тридцяти, як почнеш трястись, труситись й калататись[180]. Джек умів співчувати проблемам Гріммера. Він умів співчувати батькам жертв убивств. Як і самим замордованим дітям, звичайно. І Мавпі де Лонгу. Нехай читач визначає винних. У ті старі дні він не бажав судити. Тога мораліста погано сиділа в нього на плечах.

За «Маленьку школу» він узявся з тим же оптимістичним настроєм. Проте останнім часом він почав ставати на той чи інший бік, і що ще гірше, він дійшов до того, що відчував огиду до свого героя Ґері Бенсона. Задуманий в оригіналі як тямовитий хлопець, для котрого гроші є більш прокляттям, аніж благословенням, — юнак, що більш за все бажає заробити гарні оцінки, щоби потім вступити до гарного університету не завдяки ниточкам, які потягнув його батько, а цілком заслужено, він перетворився для Джека на якогось немовби глупувато-самозадоволеного цяця-хлопчика, радше на послушника перед олтарем знань, аніж на щирого їх шукача, зовнішньо послідовного носія зразкових бойскаутських цінностей, але внутрішньо цинічного, сповненого не справжньої кмітливості (як він був спершу задуманий), а лише хитрого тваринного лукавства. Упродовж всієї п’єси він неодмінно звертався до Денкера «сер», саме так, як Джек навчив власного сина звертатися «сер» до людей старших і тих, хто має певні повноваження. Джек гадав, що Денні використовує це слово цілком щиро, і Ґері Бенсон, як в оригіналі це було задумано, також, але розпочавши п’яту дію, він дедалі дужче переконувався, що Ґері з серйозним на позір виразом обличчя користується цим словом насмішкувато, тоді як внутрішній Ґері Бенсон, зловісно вишкіряючись, кепкує з Денкера. З Денкера, який ніколи не мав нічого з тих речей, які має Ґері. З Денкера, який усе своє життя мусив працювати, щоби стати на чолі єдиної невеличкої школи. Перед яким вигулькнула катастрофа через те, що цей вродливий, невинний на вигляд багатий хлопець намахлював зі своїм випускним твором, а потім підступно затер сліди. У Денкері Джек вбачав учителя, який не вельми відрізняється від бундючних південноамериканських дрібних цезарів у їхніх бананових королівствах, отих, що ставлять дисидентів до стінки першого-ліпшого баскетбольного майданчика або сквош-корту; вбачав у ньому нестямного ентузіаста у порівняно маленькій калюжі, таку людину, у котрої кожна примха перетворюється на хрестовий похід. Спочатку він хотів використати цю п’єсу як мікрокосм, аби сказати щось про зловживання владою. Тепер він дедалі більше схилявся до того, щоби роздивитися