Сяйво - Стівен Кінг
— Святий Боже, — прошепотів Джек. — Ти це не вигадуєш, Дене, ні?
Денні енергійно помотав головою.
— Ні, Богом присягаюся, ні. — А потім, з крихтою гордовитості, додав: — Містер Хеллоран сказав, що в мене найкраще сяйво з усіх, які він бодай колись зустрічав. Ми з ним могли балакати про все, навіть не розкриваючи ротів.
Його батьки знову перезирнулися, відверто ошелешені.
— Містер Хеллоран покликав мене самого, бо він був стурбований, — продовжував Денні. — Він сказав, що це погане місце для людей, які сяють. Він сказав, що сам бачив деякі речі. Я теж дещо побачив. Зразу по тому, як з ним побалакав. Коли нас водив містер Уллман.
— Що саме? — запитав Джек.
— У Президентському люку. На стіні, біля дверей у спальню. Там дуже забризкано кров’ю і ще чимсь. Якісь ніби крихти. Я гадаю… то можуть бути крихти мозку.
— Ох, Боже мій, — мовив Джек.
Венді тепер уже зовсім зблідла, губи в неї стали майже геть сірими.
— Цей готель, — почав Джек. — Доволі нехороші люди володіли ним колись, протягом певного часу. Люди, що належали до певного угруповання в Лас-Вегасі.
— Шахраї? — перепитав Денні.
— Йо, шахраї. — Джек подивився на Венді. — Тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року великого цабе, бандита на ім’я Віто Джінеллі було там убито, разом з двома його охоронцями. Є фото в газеті. Денні точно описав ту фотографію.
— Містер Хеллоран казав, що він бачив також інші речі, — розповідав їм Денні. — Одного разу біля ігрового майданчика. А іншого разу там було щось у тому номері, у двісті сімнадцятому. Одна покоївка те побачила і втратила роботу, бо розказувала про це. Тоді містер Хеллоран сам туди сходив і також те побачив. Але він про це нікому не розказував, бо не хотів також втратити свою роботу. От тільки мені він сказав, щоби я ніколи туди не заходив. Але я зайшов. Тому що повірив йому, коли він казав, що речі, які тут бачиш, не можуть вчинити чогось злого. — Ці останні слова прозвучали низьким, хриплим голосом, майже шепотом, і Денні торкнувся припухлого кола синців у себе на шиї.
— А що там з ігровим майданчиком? — запитав Джек дещо дивним, ніби недбалим тоном.
— Я не знаю. Просто він казав про ігровий майданчик. І ті кущі-тварини.
Джек злегка здригнувся, і Венді здивовано подивилася на нього.
— Ти там, унизу, щось бачив, Джеку?
— Ні, — відповів він. — Нічого.
Денні дивився на нього.
— Нічого, — повторив він знову, спокійніше. І це було правдою. Він став жертвою якоїсь галюцинації. Ото й усе.
— Денні, ми хочемо почути про ту жінку, — лагідно промовила Венді.
Отже, Денні їм розповів, хоча, поспішаючи виговоритися, аби швидше звільнитися від всього цього, він раз у раз вибухав скоромовкою, що була на межі незбагненної нісенітниці. Розповідаючи, він усе тісніше й тісніше притискався до материних грудей.
— Я туди зайшов, — казав він. — Я викрав майстер-ключа і зайшов. Це було так, ніби я не в силах був себе зупинити. Мені треба було дізнатися. А вона… та леді… була там у ванні. Мертва була. Уся розпухла. На н-н-н… н-н-ній не було одягу. — Він жалібно подивився на матір. — І вона почала підводитись, і вона жадала мене. Я знаю це, бо я це відчував. Вона навіть ні про що не думала, не думала так, як думаєш ти або тато. То було темне… зло-думання… як… як у тих ос у моїй кімнаті тієї ночі! Вона тільки жадала зробити зло. Як ті оси.
Він ковтнув слину, і на мить стало тихо, геть тихо, поки образ тих ос всотувався в них.
— А потім я побіг, — сказав Денні. — Я побіг, але двері були закриті. Я їх полишив відчиненими, але вони були зачинені. Я не подумав про те, щоби їх просто відчинити і вибігти. Я був переляканий. Тому я просто… притулився до дверей, заплющивши очі, і подумав про те, як містер Хеллоран тоді казав, що ці речі тут, вони просто, ніби картинки в книжці і якщо я… буду собі повторювати… тебе тут нема, іди геть, тебе тут нема… вона піде геть. Але це не подіяло.
Голос у нього почав істерично підвищуватися.
— Вона мене вхопила… обернула мене до себе… я бачив її очі… які в неї були очі… і вона почала мене душити… я чув її запах… я чув її запах, яка вона мертва…
— Досить уже, шшш, — промовила налякано Венді. — Припини, Денні. Усе гаразд. Це…
Вона була готова знову запасти у своє квиління. Оте Універсальне Квиління Венді Торренс. Завчене. Некінченне.
— Дай йому закінчити, — різко промовив Джек.
— Більше нема нічого, — сказав Денні. — Я зомлів. Або тому, що вона мене душила, або тому, що перелякався. Коли я очуняв, мені снилося, ніби ви з мамою б’єтеся через мене і ти, тату, хочеш знову робити Оте Погане. Потім я зрозумів, що то зовсім не сон… і я не сплю… і… я обмочив собі штани. Я обмочився в штанці, наче якесь маля.
Його голова впала на светр Венді, і він почав плакати з жахливою слабкістю, впустивши змарніло руки, вони лежали безвільно в нього на колінах. Джек підвівся.
— Доглянь за ним.
— Що ти збираєшся робити? — Її обличчя було сповнене жахом.
— Збираюся піти до тієї кімнати, що ще інакше, як ти вважаєш, я збирався б зробити? Випити кави?
— Ні! Не треба, Джеку, прошу тебе, не треба!
— Венді, якщо в готелі є ще хтось інший, ми мусимо про це знати.
— Навіть не здумай кидати нас самих! — закричала вона на нього. І то так сильно, що аж слина злетіла їй з губ.
Джек сказав:
— Венді, це була пречудова подобизна твоєї матінки.
І тоді вона вдарилася в сльози, неспроможна прикрити собі обличчя, бо на колінах у неї сидів Денні.
— Вибач, — промовив Джек.
