Сяйво - Стівен Кінг

(«Нічого такого тут нема. Це лише твоя уява».)

(«Так, як ті живоплоти, які все ж таки рухалися».)

(«Вони не рухалися!»)

Він рвучко вирушив до дверей, що вели в коридор, відчуваючи в скронях початок аритмічного гупання головного болю. Забагато всього трапилося сьогодні, далебі надто багато. Він не буде шльопати сина, не шарпатиме його, просто поговорить з ним, але, на Бога, він не мав наміру додавати до своїх проблем ще й цей номер двісті сімнадцять. Тільки не на підставі сухого килимка у ванній і легкого аромату мила «Ловайла». Він…

Раптом у нього за спиною щось металево проскреготіло. Цей звук пролунав якраз у ту мить, коли його пальці зімкнулися на дверній ручці, і якийсь сторонній споглядач міг би вирішити, ніби полірована сталь ручки мала електричний заряд. Він конвульсивно смикнувся, очі вибалушилися, інші риси обличчя натягнулись у гримасі.

Потім, опанувавши себе, бодай і не цілком, він відпустив дверну ручку й обережно обернувся. Скрипнули його суглоби. Він крок по кроку, на свинцевих ногах вирушив назад до дверей ванної кімнати.

Душову завісу, яку він був відсунув, щоб подивитися у ванну, знову було зашморгнуто. Той металевий скрегіт, що прозвучав для нього ворушінням кісток у крипті, видали колечка завіси на горішній рейці. Джек втупився очима в ту завісу. Власне обличчя йому вчувалося, ніби густо навощеним, ззовні цілком мертва шкіра, всередині живі, гарячі ручаї жаху. Так само він почувався на ігровому майданчику.

Щось там було, за цією рожевою пластиковою завісою. Щось було там, у цій ванні.

Він його бачив, нечітко окреслене і притьмарене пластиком, майже людиноподібне за формою. Воно могло бути будь-чим. Хоч би й грою світла. Хоч тінню від душового пристрою. Хоч давно мертвою жінкою, що з милом «Ловайла» в одній задубілій руці напівлежить у своїй ванні, терпляче чекаючи на будь-якого коханця, котрий може сюди зазирнути.

Джек наказав собі зухвало ступити вперед і знову відсмикнути завісу. Відкрити оте, чим воно там не є. Натомість він рвучко, рухаючись мов маріонетка, розвернувся й вирушив назад у спальню/вітальню.

Двері в коридор стояли зачинені.

Він дивився на них цілу довгу, знерухомлену секунду. Тепер він уже відчував смак свого жаху. Той вчувався на задній стінці глотки смаком перестиглих вишень.

Він пройшов до дверей тією ж рвучкою ходою і примусив свої пальці обхопити ручку.

(«вони не відчиняться»)

Але вони відчинилися.

Вимкнувши незграбним помахом світло, він ступив у коридор і, не озираючись назад, притулив за собою двері. За ними йому почулося начеб якесь химерне, вологе гупання, віддалене, приглушене — наче щось запізніло вибралося з ванни, начебто привітати гостя, неначебто воно второпало, що гість уже йде геть, раніше ніж його було обдаровано увагою, і отже, тепер воно поспішає до дверей, усе саме з себе фіолетове й вишкірене, щоби запросити цього гостя назад. Ймовірно, назавжди.

Кроки наближаються до дверей чи це лише стукіт його власного серця у вухах?

Він незграбно намацав майстер-ключ. Той здався глейким, не бажав обертатися в замку. Він присилував майстер-ключа. Замкові важелі раптом піддалися, і він відступив назад, під дальню стіну коридору, тихий стогін полегшення вирвався йому з горла. Він заплющив очі, і всі ті старі фрази почали проходити парадом крізь його мозок, схоже, їх там були сотні й сотні

(«стерявся неадекватний злетів з котушок парубок торкнутий він причинний з глузду зсунувся дах поїхав звар’ював сказився»)

і всі означали одне й те саме: рішитися ума.

— Ні, — заскиглив він, ледве усвідомлюючи, що занепав до такого, до скиглення з заплющеними очима, наче мала дитина. — Ой, ні, Господи. Прошу, Господи, ні.

Але попід шумовинням хаотичних думок, під сподом відбійно-молоткового стукоту власного серця він почув делікатний і марний звук обертання туди-сюди дверної ручки, бо щось замкнене всередині безпорадно намагалося вибратися звідти, щось, що бажало познайомитися з ним, щось, що радо запізналося б і з його родиною в той час, коли витиме буря, а білий день стане чорною ніччю. Якби він зараз розкрив очі і побачив, що дверна ручка ворушиться, він збожеволів би. Тому він тримав їх заплющеними, і по тому, як минуло невідомо скільки часу, настала тиша.

Джек присилував себе відкрити очі, наполовину впевнений — щойно він це зробить, вона стоятиме перед ним. Але в коридорі було пусто.

І все одно він відчував, ніби за ним стежать.

Він подивився на вічко в центрі дверей і загадався, що було б, якби він наблизився і зазирнув туди. З чим він опинився б око в око?

Ноги його почали рухатися,

(«ступні не зрадьте мене зараз»)

перш ніж він це усвідомив. Він розвернув їх геть від цих дверей і пішов до головного коридору, ступні його шепотіли, ступаючи по синьо-чорних джунглях килима. На півдорозі до сходів він зупинився і подивився на вогнегасник. Майнула думка, що складки брезенту зібрані трохи на інший манер. І він був цілком переконаний, що мідний наконечник дивився в бік ліфта, коли він сюди підходив коридором. Тепер він дивився в протилежний бік.

— Я цього зовсім не бачив, — цілком чітко промовив Джек Торренс. Обличчя в нього було білим, змарнілим, а губи його все намагалися посміхнутися.

Але, спускаючись назад, він не скористався ліфтом. Занадто той був схожим на роззявлений рот. Надто вже дуже був схожим. Він скористався сходами.

Розділ тридцять

перший Вердикт

Він увійшов до кухні і подивився на них, підкидаючи на кілька дюймів угору майстер-ключа на своїй лівій долоні і ловлячи його знову, змушуючи ланцюжок при білому металевому язичку дзеленчати. Денні був блідим, змученим. Венді перед тим плакала, він це помітив; очі в неї були червоними, з темним колами навкруг них. У ньому раптом вибухнула радість від цього. Не тільки він сам страждав, це було напевне. Обоє вони дивилися на нього без слів.

— Нічого там нема, — промовив він, здивований щирістю власного голосу. — Анічогісінько.

Він підкидав і підкидав той ключ, бадьористо посміхаючись до них, дивлячись, як полегшення розпливається на їхніх обличчях, і думаючи, що ще ніколи в житті йому так сильно не хотілося випити, як зараз.

Розділ тридцять другий

Спальня

Надвечір того ж дня Джек приніс із комори на першому поверсі розкладачку і поставив її в кутку їхньої спальні. Венді очікувала, що син півночі не зможе заснути, але Денні почав куняти, коли ще й до половини не дійшли «Волтони»[178], і за п’ятнадцять хвилин