Сяйво - Стівен Кінг

Джек поважно поклав руки синові на плечі.

— Денні, як думаєш, ти зможеш нам достеменно розповісти, що з тобою трапилося? Це дуже важливо.

Денні перевів погляд з Джека на Венді, потім знову назад. У мовчазній паузі оприявнилося їхнє місцеперебування й становище: голосіння надворі вітру, який наганяв свіжого снігу з північного заходу; потріскування й стогони старого готелю, що приладжувався до чергового буревію. Раптом з неочікуваною силою, немов удар під серце, як це вже з нею подеколи траплялося, до розуму Венді дійшов факт їхньої окремішності.

— Я хочу… розказати вам усе, — промовив Денні. — Краще б я це ще раніше зробив. — Він вхопив чашку і тримався за неї так, немов вона його заспокоювала своїм теплом.

— Чому ж ти цього не зробив, синку? — ласкаво відкинув Джек спітніле, сплутане волосся з його лоба.

— Тому що дядько Ел знайшов тобі цю роботу. А я не міг вирішити, як тобі заразом може бути тут і добре, і погано. Це була… — Він подивився на них, чекаючи допомоги. У нього не знаходилося потрібного слова.

— Дилема? — запитала лагідно Венді. — Коли будь-який вибір здається недобрим?

— Так, це воно, — кивнув він з полегшенням.

Венді сказала:

— Того дня, коли ти підстригав живоплоти, ми з Денні мали розмову в пікапі. Того дня, коли почався перший справжній сніг. Пам’ятаєш?

Джек кивнув. Той день, коли він підстригав кущі, чіпко засів у його пам’яті.

Венді зітхнула:

— Боюся, ми тоді не договорили. Правда, доку?

Денні — справжнє втілення розпачу — помотав головою.

— Про що саме точно ви розмовляли? — спитав Джек. — Я не певен, щоби мені аж так подобалося те, що моя дружина й син…

— …обговорюють, як дуже вони тебе люблять?

— Хоч би що там було, мені це незрозуміло. Я почуваюся так, ніби зайшов до кінотеатру тільки після перерви[172].

— Ми говорили про тебе, — тихо сказала Венді. — І хоча, можливо, ми не промовляли цього словами, обоє ми розуміли, про що йдеться. Я, тому що я твоя дружина, а Денні, тому що він… просто він знає певні речі.

Джек залишався безмовним.

— Денні сказав все правильно. Схоже було, це гарне місце для тебе. Ти опинився далеко від того, що давило на тебе у Стовінгтоні, роблячи нещасним. Ти став сам собі господарем, працюючи руками, щоби звільнити собі мозок — весь мозок цілком — для вечірнього писання. А потім… я не знаю точно, коли… почало здаватися, що це місце для тебе недобре. Весь свій час ти проводиш, сидячи в тому підвалі, копирсаєшся в тих старих паперах, перелопачуєш усю ту старезну історію. Балакаєш уві сні…

— Уві сні? — перепитав Джек. Його обличчя набрало обережного, ошелешеного виразу. — Я балакаю вві сні?

— Здебільшого це нерозбірливий белькіт. Одного разу я піднялася сходити до туалету, а ти якраз промовив: «До біса все це, встановіть принаймні гральні автомати, ніхто ніколи не дізнається». Іншим разом я прокинулась фактично від твоїх криків: «Маски геть, маски геть, маски геть».

— Господи-Ісусе, — промовив Джек, тручи долонею собі обличчя. Вигляд він мав хворий.

— І всі ті твої п’яні звички також. Жування екседрину. Витирання губ повсякчас. Роздратованість вранці. І ти досі не зміг закінчити свою п’єсу, правда ж?

— Ні. Поки ще ні, але це лише питання часу. Я думав про іншу річ… про певний новий проект…

— Це цей готель. Проект, через який тобі телефонував Ел Шоклі. Проект, від якого він хоче, щоби ти відмовився.

— Звідки ти про це можеш знати? — гаркнув Джек. — Ти підслуховувала? Ти…

— Ні, — сказала вона. — Я не змогла б підслухати, навіть якби схотіла, і ти б це зрозумів, якби подумав тверезо. Ми з Денні були того вечора у вестибюлі. Комутатор відімкнутий. Наш телефон нагорі єдиний, який працює в готелі, бо він напряму приєднаний до зовнішньої лінії. Ти сам мені про це розповідав.

— Звідки ж тоді ти можеш знати, що говорив мені Ел?

— Денні мені розповів. Денні знає. Так само, як інколи він знає, коли губляться якісь речі або коли люди думають про розлучення.

— Той лікар сказав…

Вона заперечливо замотала головою.

— Той лікар наговорив повно всякого лайна, і ми обоє це розуміємо. Ми розуміли це весь час. Згадай, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? То не була якась там інтуїція. Він тоді був майже немовлям. Він знає певні речі. А тепер я боюся… — Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Денні, ти насправді знаєш, що дядько Ел мені телефонував?

Денні кивнув:

— Він був справді розлючений, тату. Тому що ти подзвонив містеру Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоби ти бодай щось писав про цей готель.

— Господи, — знову промовив Джек. — Ці синці, Денні. Хто намагався тебе душити?

Обличчя Денні померкло.

— Вона, — промовив він. — Та жінка в тому номері двісті сімнадцять. Мертва леді.

Губи в нього почали знову тремтіти, тож він вхопив чашку й відпив.

Понад його похиленою головою Джек з Венді обмінялися зляканими поглядами.

— Ти що-небудь про це знаєш? — спитав він у неї.

Вона похитала головою:

— Ні, про це нічого.

— Денні? — Джек підняв нажахане обличчя хлопчика. — Спробуй, синку. Ми тут, з тобою.

— Я знав, що тут погано, — сказав Денні тихим голосом. — Іще коли ми жили в Боулдері. Бо Тоні показував мені сни про це.

— Які сни?

— Усе я не пам’ятаю. Він показував мені «Оверлук» серед ночі, з черепом і перехрещеними кістками на фасаді. Щось… я не пам’ятаю що… женеться за мною. Якийсь монстр. Тоні показав мені арак.

— Що це таке, доку? — спитала Венді.

Він помотав головою:

— Я не знаю.

— Це той рак, як той що «у полі свисне»? — спитав Джек.

Денні знову помотав головою

— Я не знаю. Потім ми приїхали сюди і містер Хеллоран поговорив зі мною в машині. Бо в нього теж сяйво.

— Сяйво?

— Це таке… — Денні змахнув руками у всеосяжному жесті. — Це, коли ти вмієш розуміти різне. Дізнаватися про різні речі. Інколи ти