Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

Від думки про те, як надокучили йому вже ті Дімбли, Маркові аж полегшало на серці. Пограти роль ображеного чоловіка, який шукає свою дружину, було б зовсім не зле; принаймні, це стало б непоганою переміною після всіх тих нещасть, які переслідували його останніми днями. По дорозі назад до міста йому захотілося випити. Підійшовши до дверей «Брістолю», він побачив на них емблему HIKE, чортихнувся про себе й уже повернувся було, щоб іти далі, коли раптом пригадав собі, що він і сам, властиво, високопоставлений працівник інституту, тож жодним чином не належить до тієї публіки, якій дорогу до «Брістолю» тепер заказано. На дверях у нього спитали ім’я, а почувши відповідь, відразу стали поводитися навдивовижу догідливо й запобігливо. Всередині приємно потріскував у каміні вогонь, і Марк, відчуваючи, що добряче-таки того дня намотався, вирішив, що заслужив на велику порцію віскі — спершу одну, а потім і другу. Як наслідок, настрій у нього перемінився остаточно: на Дімблів він гнівався дедалі сильніше, натомість всі інші почуття поступово відходили кудись на задній план. Цьому, мабуть, сприяли й усі ті зміни, що відбулися в Еджстоу. Зрештою, хіба ж не була вся ця демонстрація сили інституту вельми красномовним свідченням того, наскільки краще і вигідніше все ж належати до HIKE, ніж бути якимсь там упослідженим «чужаком»? Та й узагалі… чи не поставився він до всього цього демаршу з невисловленим звинуваченням у вбивстві надто серйозно? Звісно, так уже Візер вирішує свої питання, і нічого тут не вдієш; старий просто хоче тримати всіх і вся в шорах, в залізному кулаку, щоб ніхто не смів і рипнутися. Отже, це тільки спосіб утримати його в Белбері та спонукати-таки перевезти туди й дружину. Кінець кінцем, а чому б і ні? Не може ж Джейн і далі залишатися сама в Еджстоу. Якщо вже вона вийшла заміж за чоловіка, який іде вгору і повинен перебувати в гущі подій, то нема на те ради — доведеться і їй стати світською дамою. Гаразд, так чи так, а зараз треба насамперед розшукати того Дімбла.

З «Брістолю» Марк вийшов, почуваючись, як сам би то висловив, геть іншою людиною. Відтоді й аж до моменту, коли настав час приймати остаточне рішення, та «інша людина» проявлялася у ньому цілком несподівано і раптово заполонювала — здавалося, раз і назавжди, — все його єство. Так, кидаючись сторчголов то в один бік, то в інший, торував він шляхи своєї молодості, наближаючись до того моменту, коли мав уже перетворитися на повноцінну особистість.

— Заходьте! — гукнув Дімбл, коли Марк постукав у двері його кабінету в Нортумберленді. Він щойно відпустив останнього на сьогодні учня і саме збирався вирушати назад до Сент-Ен.

— А, це ви, Стадоку, — додав доктор, побачивши, хто ввійшов. — Прошу, прошу!

Дімбл намагався говорити невимушено, та все ж помітно було, що він здивований, ба навіть вражений. Йому здалося, наче Маркове обличчя трохи змінилося відтоді, як вони бачилися востаннє; воно потовщало, поблідло і набуло якогось, сказати б, вульгарного виразу.

— Я, властиво, хотів запитати у вас про Джейн, — сказав Марк. — Ви не знаєте, де вона?

— Боюсь, я не можу вам цього сказати, — відповів Дімбл.

— Тобто не знаєте?

— Знаю, але сказати не можу.

Настав, мабуть, час виявити характер, як Марк і планував собі, крокуючи з «Брістолю» до Нортумберленду. Та опинившись віч-на-віч із доктором, він уже не відчував такої рішучості, як раніше. Дімбл завжди поводився з ним дуже люб’язно, проте й завжди — Марк це відчував — його недолюблював. Втім, неприязні до Дімбла це в нього не викликало; у присутності доктора він тільки безугаву балакав і всіляко намагався тому догодити. Чим-чим, а мстивістю Марк не відзначався ніколи. Йому просто подобалося подобатися. Коли його кривдили, він мріяв не про помсту, а про влучні дотепи чи неабиякі досягнення, за допомогою яких одного чудового дня таки схилить кривдника на свій бік. Якщо Марк і ставився до когось не дуже приязно, то хіба до тих, хто, як йому здавалося, сам добивався його приязні, а не відкидав її. Словом, до справжнього підлабузництва йому залишалося хіба кілька кроків.

— Як то — не можете? — спитав він. — Щось я не розумію…

— Якщо вам хоч трохи залежить на тому, щоб ваша дружина була у безпеці, то краще не питайте, де вона, — відказав Дімбл.

— У безпеці?

— Так, у безпеці, — твердо повторив Дімбл.

— А їй загрожує якась небезпека?

— Хіба ви не знаєте, що з нею трапилося?

— Щось трапилося?

— Того вечора, коли в місті були заворушення, вашу дружину схопила інститутська поліція. Її піддали тортурам, але потім їй пощастило вирватися.

— Тортурам?! Про що це ви?

— Її пекли сигарою.

— В тому-то й річ, — сказав Марк, — власне через це я й приїхав. Розумієте, Джейн… вона на межі нервового зриву. Насправді нічого цього не було.

— Лікар, який лікує опіки, іншої думки.

— Господи! — вигукнув Марк. — То це правда?! Але ж, послухайте… — Під спокійним Дімбловим поглядом говорити йому було важко. — Чому мені не повідомили?

— Хто — ваші колеги? — сухо поцікавився доктор. — Дивне запитання. Вам же, мабуть, видніше, чим вони там займаються.

— Чому ви мені не повідомили? Треба ж було щось робити! Ви були в поліції?

— В інститутській?

— Ні, у звичайній.

— Ви що, справді не знаєте, що в Еджстоу звичайної поліції більше немає?

— Ну, є ж якісь судді…