Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Спочатку крім нього там не було нікого, та невдовзі стали один по одному з’являтися перші відвідувачі, аж доки їх не назбиралося десь четверо чи п’ятеро. Про сумну процесію, яка весь той час тягнулася за вікнами, спершу мова не заходила; як по правді, то спершу в пабі взагалі стояла тиша. Та ось якийсь дуже низенький на зріст чоловічок зі схожим на стару картоплину обличчям мовив, ні до кого зосібна не звертаючись: «Мені днями трапився був старий Рамболд». Хвилин п’ять усі мовчали, аж доки інший відвідувач, молодик у крагах, не зронив: «Певно, шкодує тепер, що взагалі за таке взявся». Відтак присутні заходилися спроквола перемивати кісточки тому Рамболдові, допоки тему не було вичерпано остаточно. Щойно тоді розмова стала дуже поступово проливати світло на причини появи у Кортгемптоні такої кількості біженців.
— Далі йдуть звідти, — кинув хтось, кивнувши на вікно.
— Еге ж, — підтакнув інший. — Там, певне, мало хто вже й залишився.
— А де їм усім тепер подітися — хтозна.
Мало-помалу картина стала прояснюватися. З’ясувалося, що всі ці біженці — з Еджстоу. Когось просто вигнали з дому, когось налякали заворушення, а ще більше — відновлення ладу, після якого у місті було встановлено щось дуже схоже на справжній терор.
— Кажуть, вчора заарештували десь біля двох сотень люду, — сказав корчмар.
— Так, ті інститутські поліцаї — справжні харцизяки, всі як один, — докинув молодик і розсміявся: — Нагнали-таки дрижаків моєму старому, скажу я вам!
— Я чув, їм що констебль, що звичайний роботяга — однаковісінько, — долучився до розмови ще хтось. — Не варто було звозити сюди всіх тих валлійців та ірландців.
Але цим уся критика й закінчувалася. Ні обурення, ні співчуття до біженців місцеві майже не виявляли, і Марка це глибоко вразило. Кожен із присутніх чув хоча б про один випадок із усіх тих неподобств, що коїлися в Еджстоу, проте всі сходилися на тому, що чутки ці дуже перебільшені.
— У ранковій газеті пишуть, що все вже заспокоїлося, — повідомив корчмар.
— Авжеж, авжеж, — погодилися всі решта.
— Невдоволені завжди знайдуться, — зауважив коротун зі схожим на картоплину обличчям.
— А невдоволення, воно, знаєте, таке… — протягнув іще хтось. — Словом, це ще не кінець, от побачите. Так просто все це не зупинити.
— Отож-бо й воно, — підсумував корчмар.
В пам’яті у Марка один по одному спливали уривки з газетних статей, що вийшли з-під його пера. Скидалося на те, що й він, і іже з ним попрацювали на славу, а панна Гардкасл, очевидно, трохи переоцінила опірність простолюду до пропаганди.
Сісти на автобус до Еджстоу виявилося зовсім не важко; він був порожнісінький, адже всі рухалися у протилежному напрямку. Зійшов Марк вгорі Маркет-стріт і відразу ж квапливо покрокував у напрямку Сендауна, де було їхнє з Джейн помешкання. Місто за час його відсутності, здавалося, геть змінило своє обличчя. Кожен третій дім стояв покинутий, а в добрій половині крамниць вітрини були позабивані дошками. Подолавши підйом, за яким починався район, забудований особняками, Марк побачив, що багато будинків там просто реквізували, і тепер на них біліли таблиці з символом HIKE — оголеним атлетом із блискавкою в руках. На кожному розі, а часто й просто посеред кварталу де стояли, а де тинялися туди-сюди, помахуючи кийками, інститутські поліціянти — всі як один у шоломах і з важкими револьверами на чорних блискучих ременях. Маркові врізалися у пам’ять бліді круглі обличчя; щелепи методично рухалися вгору-вниз: либонь, охоронці правопорядку полюбляли жувати жуйку Всюди було порозклеювано оголошення, що починалися словами «За надзвичайного стану забороняється…»; внизу стояв підпис лорда Фіверстоуна.
Цікаво, Джейн вдома? Тільки б вона нікуди не, пішла… Ще не дійшовши до будинку, Марк уже намацав у кишені ключа. Парадні двері було замкнуто; це означало, що Гатчинсони, які жили на першому поверсі, кудись поїхали. Він відчинив двері і зайшов досередини. На сходах було холодно й вогко; так само було й на сходовому майданчику, де, крім того, панувала ще й напівтемрява. «Джейн!» — гукнув він, відімкнувши двері, що вели до їхнього помешкання; втім, надія застати дружину вдома розвіялася вже остаточно. На килимку під дверима Марк побачив купку нерозпечатаних листів. У квартирі стояла повна тиша — ніде ні шелесь; не було чути навіть цокання годинника. Всюди панував бездоганний лад: Джейн, певне, пішла з дому якогось ранку, відразу після того, як всюди поприбирала. Кухонні рушнички були сухі-сухісінькі; впродовж останньої доби ними ніхто не користувався — це очевидно. Хліб у креденсі зачерствів, а молоко у глечику скисло. Вже давно переконавшись, що у помешканні нікого немає, Марк усе ж продовжував никати по кімнатах, вдихаючи застояне повітря і споглядаючи тихе запустіння, такі характерні для будь-якої покинутої оселі. Втім, тинятися тут і далі не було сенсу. В душі у нього здіймалася хвиля не надто вмотивованого гніву. До дідька, ну чому Джейн не сказала йому, що кудись збирається? А може, її хтось забрав? Хтозна, а раптом вона залишила для нього записку? На камінній полиці лежала купка листів, але він сам їх туди і поклав, щоб не забути відповісти. Тут Марк помітив на столі конверт, адресований пані Дімбл — так, це адреса дому Дімблів за Вайндом. Отже, та клята