Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Але ви тут будете?

— Якщо вам цього так хочеться, то буду. Тільки-от пуття з цього не буде.

— Мені треба подумати, подумати… — пробурмотів Марк і, не чекаючи на відповідь, вийшов.

Насправді йому хотілося не подумати, а випити і закурити. Думав він і так багато — аж надто багато, як на нього. Одна думка спонукала його повернутися до Дімбла і ні на крок від нього не відходити; десь так почувається заблукала в лісі дитина, коли зустріне нарешті когось дорослого. Інша натомість нашіптувала: «Божевілля, суще божевілля! Поривати з HIKE не можна. Вони ж все одно тебе дістануть, і хто тоді прийде тобі на порятунок — Дімбл? Тебе просто порішать, та й по всьому». Третя думка заклинала навіть тепер не відмовлятися від так важко здобутого становища у інститутському «колі обраних»: має ж бути якийсь середній шлях, якийсь спосіб догодити і вашим, і нашим. Четверта ж гнала геть від Дімбла: Марка ледь не нудило від однієї тільки згадки про тон, яким той говорив до нього. Він хотів до Джейн — і водночас сердився на неї за те, що вона приятелює з тими Дімблами; йому хотілося ніколи більше не бачити Візера — і хотілося якось усе ж до старого підкотитися і все владнати. Він хотів почуватися у безпеці й одночасно вирізнятися такою собі недбалою сміливістю, хотів, щоб Дімбли захоплювалися його мужністю, а колеги з Белбері — тверезістю та кмітливістю, хотів, кінець кінцем, випити ще віскі, а тоді сісти й виважено все обміркувати. Почало накрапати, і в Марка знову розболілася голова. Та що ж це таке, чорт забирай?! Ну чому, чому в нього така паскудна спадковість? Чому він здобув таку нікчемну освіту? Чому суспільство влаштовано так безглуздо? Чому йому так жахливо не щастить?

Коли він підійшов до воріт коледжу, дощ уже просто періщив. На вулиці біля тротуару був припаркований якийсь фургон, а поруч стояло троє чи четверо чоловіків в уніформі й накинутих на плечі плащах-дощовиках. Згодом Марк пригадував, як виблискували ті мокрі плащі під вуличними ліхтарями. Раптом на обличчя йому впав промінь світла.

— Пробачте, сер, — озвався один із чоловіків. — Ваше ім’я?

— Марк Стадок, — відповів Марк.

— Марку Ґейнсбі Стадоку, — сказав той, — іменем закону вас заарештовано за звинуваченням у вбивстві Вільяма Гінджеста.

Доктор Дімбл вирушив до Сент-Ен невдоволений собою; його мучила думка про те, що якби він повівся розважливіше чи виявив до того нещасного молодика трохи більше милосердя, то зумів би все ж хоч якось йому допомогти. «Невже я не стримався і зірвав на ньому зло? — думав він. — Невже виглядав надто самовдоволеним у своїй правоті? Чи не наговорив зайвого?» Потім, як то зазвичай із ним бувало, недовіра до себе самого стала поглиблюватися. «А може, я просто не хотів говорити відверто, без натяків? Хотів образити його і принизити, а самому втішатися своєю чеснотливістю? Хтозна, чи ціле те Белбері не живе в мені, у глибинах моєї душі…» Від таких-ото думок його вже не вперше оповив сум. «І так, — повторював він подумки слова брата Лаврентія, — чинитиму завжди, коли залишатимеш мене наодинці зі мною».

Вибравшись за місто, Дімбл збавив хід і поїхав зовсім повільно. Небо на заході багряніло, на ньому з’явилися вже перші зірки. Ген-ген внизу, у глибокій долині мерехтіли вогні Кюр-Гарді, і він подумав: «Слава Богу, воно далеко від Еджстоу, а отже — у безпеці». Ліворуч, поміж деревами у лісі, світлою плямою промайнула раптом у присмерку біла сова, і це принесло йому неабияку втіху — надходила ніч. Його огорнула приємна втома, і він наперед тішився тим, як гарно проведе вечір і рано ляже спати.

— Ось і він! Доктор Дімбл уже тут! — закричала Айві Меґз, коли він під’їхав до воріт маєтку.

— Нехай машина поки що постоїть тут, Дімбле, — сказав Деністон.

— Ой, Сесіле! — тільки й мовила його дружина, і він побачив у неї на обличчі страх. Здавалося, всі тільки на нього й чекають.

Через хвилину, ввійшовши до кухні і кліпаючи від яскравого світла, Дімбл переконався, що вечір заповідається трохи незвичний. Біля вогню сидів сам господар із галкою на плечі; в ногах у нього вмостився Пан Бультитюд. Скидалося на те, що всі вже повечеряли, і доктора відразу посадили скраю до столу, а дружина з пані Меґз заметушилися навколо, щоб швиденько його нагодувати.

— Всі питання — потім, любий, — сказала пані Дімбл. — Доки їстимеш, тобі все розкажуть. Треба, щоб ти добре підживився…

— Бо невдовзі вам знову в дорогу, — докинула Айві.

— Так, — озвався господар, — ми нарешті переходимо до активних дій. Прикро мені відсилати вас геть, щойно ви увійшли, але нічого не вдієш — битва розпочалася.

— Я ж не раз уже намагався довести, — мовив МакФі, — що це повний абсурд — посилати на цю справу старшого чоловіка, який до того ж цілісінький день працював, коли тут є я — дужий чолов’яга, котрий сьогодні палець об палець не вдарив.

— Ні, МакФі, — заперечив Ренсом, — вам іти не можна. По-перше, ви не знаєте мови. А по-друге — час сказати прямо, — ви так ніколи й не віддали себе під опіку Малелділа.

— За таких обставин, — сказав ольстерець, — я цілком готовий визнати існування тих ваших елділів і тієї істоти, яку вони вважають своїм царем. Поза тим…

— Ні, ви нікуди не підете, — твердо відповів господар. — Ця справа — не для вас. Це те саме, що посилати трирічну дитину супроти танка. Краще розгорніть-но он там на столі мапу, щоб Дімбл, доки їстиме, добре її розглянув. А тепер тихо. Отже, Дімбле, ситуація виглядає так: під Бреґдоном справді поховано живого Мерліна. Так, він спить, якщо вам це визначення більше до вподоби. Поки що в нас немає жодних причин вважати, що ворогам вдалося його знайти. Все зрозуміло? Ні-ні, не кажіть нічого,