Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Погляньте он туди, Джейн, — озвався Деністон. — Там дерево.
— А це не опудало? — засумнівалася Джейн.
— Ні, це таки дерево. Дивіться, онде ще одне.
— Тихо! — цитьнув на них Дімбл. — Це, мабуть, і є Джейнин гайочок. Отже, ми майже прийшли.
Схил попереду полого піднімався ще ярдів двадцять, а далі обривався кудись униз, де, властиво, й горіло вогнище. Тепер вони вже цілком ясно розрізняли навколо дерева; бачили й обличчя одне одного, які засвітла видалися б, напевне, доволі блідими.
— Я піду першим, — мовив Дімбл.
— Хотіла б я тримати себе в руках так, як ви, — сказала Джейн.
— Тихо, — знову цитьнув доктор.
Вони стали повільно підніматися вгору схилом і зупинилися на самому гребені. Внизу, у невеликому видолинку, горіло чимале багаття. Все навкруги заросло кущами, а вогонь то розгорявся, то пригасав, відтак розгледіти щось довкіл було доволі важко. За вогнищем часом проглядався абияк напнутий намет із мішковини, а Деністонові здалося, наче він бачить перевернутий візок. На землі біля вогню стояв чайник — стосовно цього сумнівів не було ні в кого.
— Там хтось є? — прошепотів до Деністона Дімбл.
— Не знаю. Треба трохи зачекати.
— Дивіться! — сказала раптом Джейн. — Он туди… коли полум’я здуває вбік.
— Що там? — запитав Дімбл.
— Хіба ви його не бачите?
— Та ні.
— Здається, там якийсь чоловік.
— Ага, так-так… звичайний бродяга, — мовив Дімбл. — Тобто, маю на увазі, одяг на ньому сучасний. Який він із себе?
— Хтозна.
— Мусимо зійти вниз, — сказав Дімбл.
— Думаєте, тут можна зійти? — завагався Деністон.
— Не з цього боку, — відповів Дімбл. — Он там, праворуч, здається, є якась стежка. Треба йти гребенем, аж доки не знайдемо дороги вниз.
Розмовляли вони упівголоса і добре чули, як тріщать дрова внизу у багатті. Дощ, здавалося, вщухав. Обережно крадучись від дерева до дерева, немов солдати на передовій, які бояться потрапити на око ворогові, вони стали обходити видолинок.
— Зачекайте! — прошепотіла раптом Джейн.
— Що таке?
— Там щось ворушиться.
— Де?
— Он там, зовсім близько.
— Я нічого не чую.
— Зараз нічого й не чути.
— Ходімо.
— Вам і далі здається, що там щось є, Джейн?
— Тепер наче нічого… Але щось там таки було.
Вони ступили ще кілька кроків, а тоді Деністон раптом шепнув:
— Стійте! Джейн таки має рацію. Там щось є.
— Мені заговорити? — спитав Дімбл.
— Заждіть, — зупинив його Деністон. — Онде воно… До біса, це ж тільки старий віслюк!
— Я ж казав, — мовив Дімбл. — То просто якийсь циган — бродячий лудильник чи бляхар, а це його віслюк… Хай там як, нам усе одно треба спуститися вниз.
Вони рушили далі і вже за кілька кроків натрапили на кепсько второвану, де-не-де зарослу травою стежину, що бігла донизу, охоплюючи широкою петлею майже весь видолинок; тепер багаття вже не перекривало їм вид на намет.
— Він там, — ледь чутно мовила Джейн.
— Ви його бачите? — запитав Дімбл. — Мені б ваші очі…
— Бачу добре, — відказав