Танок драконів - Джордж Мартін

— Ми зроблені з крові й кісток, за образом і подобою Отця й Матері,— сказала септа Лемора.— Прошу, не треба марнославних похвалянь. Гординя — тяжкий гріх. Закам’янілі теж були занадто горді, а лорд у савані — найбільше з усіх.

Від жару в Тиріона розчервонілося обличчя.

— А лорд у савані і справді існує? Чи це казка?

— Лорд у савані править цими туманами ще з Гаринових часів,— сказав Яндрі.— Дехто вважає, що він і є Гарин, який повстав зі своєї водяної могили.

— Мертві не повстають,— заперечив Гальдон Недомейстер,— та й люди не живуть тисячу років. Так, лорд у савані існує. Їх було два десятки вже. Один помирає — наступний посідає його місце. Теперішній — корсар з островів Василіска, який вирішив, що на Ройні здобич більша, ніж на Літньому морі.

— Так, я теж це чув,— мовив Качур,— але є інакша байка, вона мені подобається більше. Подейкують, він не такий, як решта закам’янілих: він був колись статуєю, але з туману прийшла сіра жінка й поцілувала його крижаними вустами.

— Годі,— сказав Гриф.— Ану тихо всі!

Септа Лемора хапнула ротом повітря.

— Що це було?!

— Де? — Тиріон не бачив нічого, крім туману.

— Щось ворухнулося. Вода збрижилася.

— Черепаха,— весело заявив королевич.— Великий костолам, ось і все.

Він відштовхнувся від високого зеленого обеліска.

Туман липнув, вологий і холодний. З сірої імли виринув затонулий храм, і Яндрі з Качуром налягли на жердини: повільно переходячи від носа до корми, вони штовхали байдак далі. Проминули мармурові сходи, які спіраллю виринали з мулу й різко обривалися. За ними ледве проглядалися інші обриси: поламані шпилі, безголові статуї, дерева з корінням, більшим за байдак.

— Це було найбільше й найбагатше місто на ріці,— сказав Яндрі.— Кроян, святкове місто.

«Занадто багате,— подумав Тиріон,— і занадто гарне. Нерозумно спокушати драконів». Навколо розкинулося затонуле місто. Над головою промайнув ледве видимий обрис — залопотіли білі шкірясті крила, розганяючи туман. Карлик вивернув шию, щоб роздивитися краще, але примара зникла так само нагло, як і з’явилася.

Незабаром у поле зору вплив інший вогник.

— Гей, на човні,— слабко гукнув голос над водою,— хто ви?

— «Сором’язлива панна»,— крикнув у відповідь Яндрі.

— «Рибалочка». Вгору чи вниз?

— Вниз. Шкури й мед, ель і лій.

— Угору. Клинки й голки, мереживо і полотно, пряне вино.

— Що чути зі Старого Волантиса? — гукнув Яндрі.

— Війна,— пролунало у відповідь.

— Де? — крикнув Гриф.— Коли?

— Наступного року,— була відповідь,— Найесос і Малако об’єдналися, слони вкриваються смугами.

Голос стихнув — інший човен відпливав усе далі. Вогник затріпотів і зник.

— Хіба це мудро — кричати в тумані до човнів, яких нам не видно? — поцікавився Тиріон.— А що як це пірати?

Поки що з піратами їм щастило: «Сором’язлива панна» прослизнула через озеро Кинджал уночі, невидима й неторкана. Одного разу Качур запримітив облавок, за його словами, корабля Урго Укаляного. Але «Сором’язлива панна» була від них проти вітру, й Урго — якщо це був Урго — не виказав до неї інтересу.

— Пірати не запливають у Скорботу,— сказав Яндрі.

— Слони вкриваються смугами? — пробурмотів Гриф.— Про що йдеться? Найесос і Малако? Іліріо заплатив тріарху Найесосу вже стільки, що той йому до гробу винен буде.

— Золотом чи сиром? — пожартував Тиріон.

— Якщо не можеш розігнати своїми дотепами туман,— накинувся на нього Гриф,— краще тримай їх при собі.

«Так, батьку,— мало не сказав карлик.— Я мовчатиму. Дякую». Він не знав добре волантисян, але, здається, слони і тигри мають вагомі підстави об’єднатися перед лицем драконів. «Можливо, сироторгівець неправильно оцінив ситуацію. Можна підкупити людину золотом, та тільки кров і криця змусять її зберігати вірність».

Коротун помішав жар і подмухав на нього, щоб розгорівся. «Ненавиджу. Ненавиджу цей туман, ненавиджу це місце, а ще більше ненавиджу Грифа». Тиріон і досі мав при собі отруйні гриби, які назбирав у дворі Іліріо, й бували дні, коли він відчував невимовну спокусу підсипати їх у Грифову вечерю. Біда тільки в тому, що Гриф наче й не їсть зовсім.

Качур з Яндрі налягли на жердини. Ісілла повернула румпель. Гриф молодший відштовхнув «Сором’язливу панну» від поваленої вежі, яка витріщалася вікнами, наче сліпими чорними очима. Вітрила важко обвисли. Вода глибшала, й незабаром жердини вже не торкалися дна, але течія несла байдак униз, допоки...

Тиріон бачив тільки, як щось величезне виринуло з води, горбате і зловісне. Йому здалося, що це гора на лісистому острові або ж велетенська скеля, поросла мохом і папороттю і прихована туманом. Та коли «Сором’язлива панна» наблизилася, видно стало краще. На березі виднілася дерев’яна фортеця, трухлява й заросла. Над нею вивищувалися шпилі, але деякі з них зламалися й нагадували тріснуті списи. З’являлися і зникали голі вежі без дахів, сліпо впинаючись у небо. Пропливали палати й галереї: стрункі опори, витончені арки, жолобчасті колони, тераси й альтанки.

Все зруйноване, безлюдне, розвалене.

Тут густо розрісся сірий мох, укривши великі купи каміння га звисаючи з веж. Чорні лози заплели вікна, двері й арки, повзли по високих мурах. Туман приховував три чверті палацу, але й того, що можна було розгледіти, виявилося достатньо: Тиріон бачив, що це острівне укріплення удесятеро більше за Червону фортецю й у сто разів гарніше. Він здогадався, де він.

— Палац кохання,— стиха зронив він.

— Так називали його ройнари,— сказав Гальдон Недомейстер,— однак уже тисячу років це Палац скорботи.

Вигляд руїн засмучував, однак ще більше засмучувало усвідомлення того, на що вони перетворилися. «Колись тут чувся сміх,— подумав Тиріон.— Барвисто квітнули садки, на сонці блищали золотом фонтани. Ці сходи колись дзвеніли від кроків закоханих, а під отією тріснутою банею цілунком скріплювалися незчислимі шлюби». Його думки полинули до Тиші, яка так недовго побула його леді-дружиною. «Це зробив Джеймі,— у відчаї подумав він.— А він же — моя кров і плоть, мій старший сильний брат. У дитинстві він приносив мені іграшки — обручі, кубики й навіть вирізьбленого з дерева лева. Він подарував мені першого мого поні й навчив їздити верхи. Тож коли він сказав, що купив тебе для мене, я не засумнівався. Як я міг? Це ж Джеймі, а ти — просто якась собі дівчина, що зіграла свою роль. Я ж боявся цього