Танок драконів - Джордж Мартін

— Відступи! — хтось крикнув здалеку, а інший голос мовив:

— Королевич! Обороняйте хлопця!

Закам’янілий покульгав уперед, тягнучись до людей руками.

Тиріон штовхнув його плечем.

Відчуття було таке, наче він врізався у замковий мур, тільки цей замок стояв на зламаній нозі. Закам’янілий полетів навзнак і, падаючи, вчепився в Тиріона. З гучним сплеском вони впали у Ройн, і мати річок проковтнула їх обох.

Тиріона вдарило холодом, наче молотком. Тонучи, він відчував, що кам’яна долоня силкується схопити його за обличчя. Друга долоня стиснула його за руку, затягуючи в темряву. Засліплений, з водою в носі, Тиріон, задихаючись і тонучи, відбивався ногами, звивався й намагався відчепити від своєї руки зціплені кам’яні пальці, але вони не піддавалися. З рота карлика вихоплювалися бульбашки повітря. Світ почорнів і дедалі чорнішав. Неможливо було дихати.

«Потонути — не найгірший спосіб загинути». Якщо по правді, Тиріон помер давним-давно, ще на Королівському Причалі. Від нього лишився тільки привид, маленький мстивий дух, який задушив Шей і пустив арбалетну стрілу лордові Тайвіну в живіт. Ніхто не заплаче за тою істотою, на яку він перетворився. «Літатиму примарою над Сімома Королівствами,— думав він, тонучи.— Не любили мене живого — нехай бояться мене мертвого».

Він розтулив рота, щоб проклясти всіх і все, та легені наповнилися чорною водою, і навколо нього зімкнулася темрява.

Давос

— Його милість вислухає тебе, контрабандисте.

Лицар був у срібних обладунках, поножі й латний комір мали чорнений візерунок, який нагадував пливкі водорості. Шолом, якого він тримав під пахвою, був викуваний у формі голови морського царя, увінчаний перламутром і зазубленою короною з гагату й нефриту. Борода була сива, як море взимку.

— Можна запитати ваше ім’я, сер? — підвівся Давос.

— Сер Марлон Мандерлі,— озвався лицар, на голову вищий за Давоса й більш як на пуд важчий, з синювато-сірими очима й пихатою манерою говорити.— Маю честь бути кузеном лорда Ваймана й командувачем його гарнізону. Іди за мною.

Давос прибув у Білу Гавань як посол, але перетворився на бранця. Покої йому виділили великі, просторі, прегарно обставлені, однак під дверима виставили варту. З вікна видно було вулиці Білої Гавані, яка розкинулася за мурами замку, але виходити туди йому не дозволялося. Гавань теж було видно, тож Давос бачив, як «Потішна повитуха» вийшла у вузьку морську затоку. Касо Могат чекав не три дні, а чотири, але зрештою відплив. Відтоді вже минуло два тижні.

Замкова гвардія лорда Мандерлі вбиралася у плащі з синьо-зеленої вовни й замість звичайних списів ходила зі сріблястими тризубами. Один з гвардійців ішов попереду Давоса, один — позаду, а ще по одному — з боків. Проминули побляклі прапори, поламані щити й іржаві мечі — трофеї сотень давніх перемог, а ще два десятки дерев’яних фігур, потрісканих і поточених шашелем, які колись, безсумнівно, прикрашали носи кораблів.

Перед входом у палати його милості стояли два мармурові моряники — маленькі родичі рибонога. Щойно вартові розчахнули двері, герольд гримнув ратищем об стару дощану підлогу.

— Сер Давос із дому Сівортів,— дзвінко оголосив він.

Чимало разів бував Давос у Білій Гавані, однак ще ніколи не заходив у Новий замок, а тим паче в Тритонові палати. Стіни, підлога і стеля були тут з дерев’яних дощок, хитромудро скріплених між собою і прикрашених морськими створіннями. Наближаючись до помосту, Давос ступав по мальованих крабах, молюсках і морських зірках, які ховалися поміж покручених чорних водоростей і скелетів потонулих моряків. Обабіч на стінах у синьо-зелених глибинах полювали білі акули, а серед каміння й затонулих кораблів повзали вугри й восьминоги. Між вікон плавали зграйки оселедців і великої тріски. Трохи вище, де з бантин звисала стара рибальська сіть, зображена була поверхня моря. Праворуч спокійно пливла бойова галера, змахуючи веслами на тлі сонячного сходу; ліворуч тікав від шторму старий побитий ког з подертими вітрилами. Позаду помосту, серед мальованих хвиль, зчепилися кракен і сірий левіафан.

Давос сподівався поговорити з Вайманом Мандерлі віч-на-віч, але опинився серед юрми придворних. Уздовж стін стояли жінки, їх було вп’ятеро більше за чоловіків, які переважно мали довгі сиві бороди, а ті, що не мали, взагалі ще й не починали голитися. Були тут і септони, і святі сестри у білих або сірих рясах. У самому кінці зали стояла дюжина чоловіків у кольорах дому Фреїв — поєднанні синього зі сріблясто-сірим. Їхню схожість і сліпий би не міг не помітити; кількоро з них мали на грудях герб Близнючок — дві вежі, з’єднані мостом.

Давос навчився читати з людських облич набагато раніше, ніж мейстер Пілос навчив його розбирати слова на папері. «Ці Фреї радо б мене стратили»,— здогадався він з першого погляду.

Не було приязні й у блакитних очах Ваймана Мандерлі. М’який трон його милості міг би вмістити трьох людей звичайної статури, але Мандерлі вивалювався і з нього. Його милість осів на своєму престолі, похиливши плечі, розкинувши ноги, поклавши руки на бильця, так наче не міг тримати цю вагу. «Боги праведні,— подумав Давос, побачивши обличчя лорда Ваймана,— та він уже наполовину труп». Шкіра була мертвотно-бліда, з сіруватим відтінком.

Стара приказка каже: за королями й небіжчиками завжди тягнеться почет. Так було і з Мандерлі. Ліворуч від престолу стояв мейстер, майже такий самий тлустий, як і його господар, рожевощокий, з товстими губами й густими золотими кучерями. Сер Марлон зайняв почесне місце праворуч від його милості. На м’якому стільчику в лорда Ваймана під ногами присіла пухкенька рожева леді. Позаду нього стояло двоє молодших жінок, схожих як сестри. Старша заплела своє каштанове волосся в косу. Молодша, років п’ятнадцятьох, мала ще довшу косу, тільки пофарбовану в крикливо-зелений колір.

Ніхто не представився Давосові — завелика честь. Першим заговорив мейстер.

— Ви стоїте перед Вайманом Мандерлі, лордом білої Гавані та хранителем Білого Ножа, щитом Віри, сторожем знедолених, лордом-маршалом Мандера, лицарем ордену Зеленої Руки,— промовив він.— У Тритонових палатах заведено, щоб васали та прохачі ставали навколішки.

Цибулевий лицар прихилив би коліно, однак королівський правиця не міг цього зробити: це означатиме, що король, якому він служить, нижчий за цього тлустого лорда.

— Я прибув не як прохач,— озвався Давос.— І теж маю цілу низку титулів. Лорд дощових лісів, адмірал вузького