Танок драконів - Джордж Мартін

з підмоченою репутацією, яка дає йому настанови у Вірі, й позбавлений ланцюга мейстер, який навчає його історії і мов? А людина розумна не може не запитати себе: чого це твій батько найняв лицаря-бурлаку вчити тебе військової справи, якщо можна було просто відіслали тебе на навчання до котрогось загону вільнонайманців? Так наче хтось тримає тебе поки що у таємниці, готуючи до... чого? Справжня загадка, але я певен, що з часом я її розгадаю. Мушу визнати, як на мерця, у тебе дуже шляхетна зовнішність.

— Я не мрець! — спалахнув хлопчина.

— Як так? Мій лорд-батько загорнув твій труп у малиновий плащ і поклав поряд із сестриним біля підніжжя Залізного трону як подарунок новому королю. Люди, які наважилися припідняти плащ, казали, що в тебе половини черепа немає.

Юнак збентежено позадкував.

— Твій...

— ...батько, ага. Тайвін з дому Ланістерів. Можливо, ти про нього чув.

Гриф Молодший завагався.

— Ланістер? Твій батько...

— ...уже загинув. Від моєї руки. Якщо вашій високості приємніше кликати мене Йолло або Гугором, то нехай, але знайте, що я з народження Тиріон з дому Ланістерів, законний син Тайвіна і Джоанни, й у смерті їх обох винен я. Люди вам скажуть, що я царевбивця, кревногубець і брехун, і все це правда... та хіба не всі ми тут — зборисько брехунів? От узяти вашого переляканого батька. Грифу правильно? — пирхнув карлик.— Дякуйте богам, що Вейрис Павук у змові з вами. Гриф ані на мить не ввів би в оману наше оскоплене диво, як не ввів і мене. «Я не лорд,— каже ваша милість,— і не лицар». Ну, тоді я не карлик. Сказати можна що завгодно, та це ще нічого не означає. Хто краще зможе виростити синочка королевича Рейтара, як не його любий друг Джон Конінтон, колишній лорд Гнізда Грифона й королівський правиця?

— Мовчи,— занепокоєно мовив Гриф.

З лівого борту на ріці виднілася велетенська кам’яна долоня. З води вистромлювалося два пальці. «Скільки їх тут таких?» — подумав Тиріон. По хребту в нього побігла цівка поту, й він здригнувся. Мимо пропливала Скорбота. Вдивившись у туман, Тиріон розгледів поламаний шпиль, безголового героя, вирване з землі й перевернуте древнє дерево, чиє товстелезне коріння проросло крізь склепіння і вікна зруйнованого палацу. «Чому все це видається таким знайомим?»

Попереду з темної води вишуканою спіраллю здіймалися похилені сходи з білого мармуру й різко обривалися футів за десять над головою. «Ні,— подумав Тиріон.— Це неможливо».

— Дивіться,— тремтливим голосом промовила Лемора,— світло.

Усі поглянули туди. І всі його побачили.

— «Рибалочка»,— сказав Гриф.— Або він, або дуже схожий на нього.

Але він знову витягнув меча.

Ніхто не зронив ані слова. «Сором’язлива панна» рухалася за течією. Вітрило не піднімали відтоді, як запливли у Скорботу. Байдак не міг рухатися в іншому напрямку, окрім як униз по ріці. Качур, обіруч стискаючи жердину, стояв примружившись. За деякий час навіть Яндрі припинив відштовхуватися. Всі очі прикипіли до далекого вогника. З наближенням він перетворився на два вогники. Потім на три.

— Міст сновидінь,— сказав Тиріон.

— Неможливо,— мовив Гальдон Недомейстер.— Ми вже пропливли міст. Річки біжать тільки в один бік.

— Мати річок Ройн біжить, куди схоче,— пробурмотів Яндрі.

— Семеро спасіть,— зронила Лемора.

Попереду на мосту знову заквилили закам’янілі. Кількоро вказували вниз, на байдак.

— Гальдоне, забери королевича вниз,— наказав Гриф.

Однак було вже запізно. Течія підхопила байдак, і той невпинно наближався до мосту. Яндрі виставив жердину, щоб не врізатися в опору. Від удару човен гойднувся вбік, прориваючи завісу світло-сірого моху. Тиріон відчув на обличчі його дотик — м’який, як пальці повії. А тоді позаду почувся гуркіт, і палуба так нагло накренилася, що карлик мало перекинувся й не вилетів за борт.

У байдак упав закам’янілий.

Він приземлився на дах каюти з такою силою, що «Сором’язлива панна» загойдалася, і проревів щось незнайомою мовою. За ним упав ще один закам’янілий, приземлившись позаду румпеля. Старі дошки від удару тріснули, й Ісілла зойкнула.

Найближче до неї був Качур. Здоровань не гаяв часу на діставання меча. Натомість він жердиною штовхнув закам’янілого просто в груди, перекидаючи за борт у річку, де той без жодного звуку миттєво потонув.

Не встиг другий закам’янілий злізти з даху кабіни, як на нього кинувся Гриф. З мечем у правій руці та смолоскипом у лівій, він почав відтісняти істоту. Течія затягнула «Сором’язливу панну» під міст, і їхні мінливі тіні затанцювали на порослих мохом стінах. Закам’янілий відступав на корму, але йому перепинив дорогу Качур із жердиною в руці. Коли закам’янілий рушив на ніс, перед ним помахав смолоскипом Гальдон Недомейстер, відганяючи. Закам’янілому не лишалося нічого, як піти прямо на Грифа. Капітан ковзнув убік, зблиснувши клинком. Криця вдарилася в затвердлу сіру плоть, викресавши іскру, та рука закам’янілого все одно полетіла на палубу. Гриф відбуцнув її ногою. Підскочили Яндрі й Качур із жердинами. Разом вони відтіснили істоту до борту й виштовхали в чорні води Ройна.

На той час «Сором’язлива панна» вже випливла з-під розбитого мосту.

— Ми всіх позбулися? — запитав Качур.— Скільки їх стрибнуло?

— Двоє,— мовив Тиріон, мерзлякувато кулячись.

— Троє,— сказав Гальдон.— Позаду!

Карлик розвернувся — й ось воно.

Від падіння одна нога істоти зламалася, і крізь прогнилу тканину бриджів вистромилася зазублена біла кістка, а в діру проглядало сіре м’ясо. Зламана кістка була в плямах брунатної крові, але закам’янілому вистало сил кинутися на Грифа Молодшого. Рука в нього була сіра й негнучка, проте коли він стиснув пальці, намагаючись схопити хлопця, між кісточок проступила кров. Хлопець застиг, витріщившись на нього, немов і сам закам’янів. Долоня лежала на руків’ї меча, однак він, схоже, й забув навіщо.

Тиріон, підбивши хлопця під коліна, стрибнув на нього й упав згори, тицьнувши смолоскипом в обличчя закам’янілого, і той позадкував на зламаній нозі, відбиваючись від полум’я задубілими сірими руками. Карлик подибав за ним, розмахуючи смолоскипом, штрикаючи ним в очі закам’янілого. «Ще трішки. Відступай, ще один крок, ще». Вони вже були на самісінькому краю палуби, коли істота кинулася на Тиріона, схопила смолоскип і висмикнула з його рук. «Трясця»,— подумав Тиріон.

Закам’янілий віджбурнув смолоскип. З тихим сичанням чорна вода загасила полум’я. Закам’янілий завив. Колись він був жителем Літніх островів: підборіддя й півщоки перетворилися на камінь, але в тих місцях, де шкіра не посіріла, вона лишалася чорною як ніч. На долоні, якою він схопився за смолоскип,