Танок драконів - Джордж Мартін

— Щоб дістатися Страхфорту, вашій світлості доведеться спуститися королівським гостинцем попри Останню ріку, повернути на південний схід і перетнути Самотні гори,— показав він.— Це землі Амберів, де вони знають кожне дерево і кожен камінь. Королівський гостинець тягнеться вздовж їхніх західних кордонів на сотню льє. Морс порубає вашу армію на шмаття, якщо ви не пристанете на його умови й не перетягнете його на свій бік.

— Чудово. Скажімо, я так і зробив.

— Тоді ви таки зможете дійти до Страхфорту,— мовив Джон,— та якщо ви не в змозі обігнати крука й випередити низку сигнальних вогнів, у замку дізнаються про ваше наближення. Ремсі Болтон легко відріже вам шляхи відступу, й ви залишитеся далеко від Стіни, без харчів і прихистку, в оточенні ворогів.

— Тільки якщо він покине облогу Кейлінського Рову.

— Кейлінський Рів упаде ще до того, як ви досягнете Страхфорту. А щойно лорд Руз з’єднає сили з Ремсі, їхнє військо за чисельністю вп’ятеро перевищуватиме ваше.

— Мій брат і за гірших обставин перемагав у боях.

— Ти припускаєш, що Кейлінський Рів швидко впаде, Сноу,— зауважив Джастин Масі,— але залізні — відважні вояки, та й кажуть, що Кейлінський Рів ще нікому не вдавалося взяти.

— З півдня. Невеличка залога здатна влаштувати пекло війську, яке наближається гаткою, але з півночі й зі сходу руїни дуже вразливі,— сказав Джон і знову повернувся до Станіса.— Сір, це хоробрий крок, але ризик...— («Нічна варта не пристає ані на чий бік. Баратеон чи Болтон — мені повинно бути однаково»).— Якщо Руз Болтон зі своїми основними силами заскочить вас під його мурами, вам усім кінець.

— Війна без ризику не обходиться,— заявив сер Ричард Горп, стрункий лицар з рябим обличчям, на підбитому камзолі якого виднілося три метелики «мертва голова» на полі попелу й кісток.— Будь-яка битва — азартна гра, Сноу. Навіть нічого не роблячи, людина теж ризикує.

— Ризик буває різний, пане Ричарде. А тут поставлено на карту надто багато, надто рано, надто далеко. Я знаю Страхфорт. Це міцний замок, повністю кам’яний, з товстими мурами й великими вежами. З наближенням зими він добре запасся харчами. Багато століть тому дім Болтонів повстав проти короля Півночі, й Гарлон Старк узяв Страхфорт в облогу. Два роки пішло на те, щоб заморити замок голодом. А якщо ваша світлість сподівається взяти замок силою, знадобляться облогові гармати й рухомі башти, тарани...

— Рухомі башти за потреби можна збудувати,— сказав Станіс.— Якщо потрібні будуть тарани, нарубаємо дерев. Арнольф Карстарк пише, що у Страхфорту зосталося менш як півсотні людей, і половина з них — прислуга. Міцний замок, що має слабку залогу, насправді слабкий.

— Півсотні людей усередині замку вартують п’ятисот знадвору.

— Залежить від людей,— мовив Ричард Горп.— Там будуть сивобороді старі й зелені хлопчаки, яких той байстрюк не зміг узяти на війну. А наші вояки загартовані на Чорноводді, і їх очолюють лицарі.

— Ви ж бачили, як ми рубали дикунів,— сер Джастин відкинув кучер лляного волосся.— Карстарки присяглися з’єднатися з нами під Страхфортом, а ще з нами будуть дикуни. Триста чоловіків призовного віку. Лорд Гарвуд полічив, коли вони заходили у браму. І жінки їхні воюють також.

Станіс кинув на нього кислий погляд.

— Тільки не в моєму війську, сер. Не треба мені тут зарюмсаних удовиць. Жінки залишаться зі старими, пораненими й дітьми. Будуть заручниками вірності своїх чоловіків і батьків. З дикунів сформуємо авангард. Очолить їх магнар, їхні ватажки будуть за сержантів. Але спершу потрібно їх озброїти.

«Зібрався розграбувати нашу зброярню,— збагнув Джон. Спочатку харчі й одяг, потім землі й замки, тепер зброя. Він з кожним днем втягує мене дедалі глибше в болото». Мова, може, й не меч, але меч — це меч.

— У нас знайдеться триста списів,— неохоче сказав Джон.— І шоломи, якщо ви згодні взяти старі, пом’яті й іржаві.

— А лати? — запитав магнар.— Кіраси? Кольчуги?

— Після загибелі Донала Ноя ми залишилися без зброяра,— сказав Джон, цим і обмежившись. «Тільки вберіть дикунів у лати — і вони становитимуть для королівства удвічі більшу загрозу».

— Вистачить і дубленої шкіри,— сказав сер Годрі.— А щойно почнеться бій, можна буде знімати що треба з загиблих.

«Якщо хтось доживе». Якщо Станіс поставить дикунів у авангард, більшість із них швидко загине.

— Може, Морсові Амберу й буде приємно випити з черепа Манса Рейдера, а от побачити дикунів на своїй землі — навряд чи. Вільний народ чинить набіги на Амберів із Зорі віків, перетинаючи Тюленячу бухту в пошуках золота, овець і жінок. Однією з таких жінок стала Крукохарчева донька. Ваша світлосте, лишіть дикунів тут. Візьмете їх із собою — і прапороносці мого лорда-батька відвернуться від вас.

— Прапороносці вашого батька, схоже, й так не на моєму боці. Припускаю, вони вважають мене... як там ви назвали мене, лорде Сноу? Ще одним приреченим самозванцем? — Станіс витріщився на карту. Якусь мить чути було тільки один звук — король скреготів зубами.— Всі вільні. Лорде Сноу, затримайтеся.

Таке різке закінчення наради не сподобалося Джастину Масі, але йому нічого не лишалося, як, усміхнувшись, вийти. За ним рушив Горп, змірявши Джона поглядом. Клейтон Саґз, осушивши кубок, пробурмотів щось до Гарвуда Фела, викликавши в парубка сміх. Прозвучало слово «хлопчак». Саґз, грубий і дужий, пробився нагору з лицарів-бурлак. Останнім вийшов Тарарах. У дверях він глузливо вклонився Джонові, вишкіривши повний рот коричневих потрощених зубів.

«Всі», здається, не включали і леді Мелісандру. «Червона тінь короля»,— подумав Джон. Станіс попросив Девона принести ще лимонної води. Коли йому наповнили кухоль, король, відпивши, промовив:

— Горп і Масі претендують на престол твого батька. Масі ще й хоче дикунську королівну. Колись він служив зброєносцем у мого брата Роберта й відтоді полюбив жіноче тіло. Горп також візьме Вал, якщо я накажу, але його більше цікавлять битви. Ще зброєносцем він мріяв про білий плащ, але Серсі Ланістер виступила проти його кандидатури, і Роберт його не взяв. Може, і правильно. Сер Ричард надто любить убивати. Кого б з них ви хотіли бачити лордом Вічнозиму? Усмішливого чи убивцю?

— Вічнозим належить по праву моїй сестрі Сансі,— сказав Джон.

— Я вже достатньо наслухався про леді