Танок драконів - Джордж Мартін
«Хлопці будуть у захваті».
— Якщо треба — гаразд. Скоротимо порції на чверть.
«Якщо побратими вже нарікають на мене, то що вони казатимуть, коли доведеться їсти сніг і жолудевий паштет?»
— Так буде краще, мілорде,— мовив лорд-стюард, але з його тону було ясно, що так буде краще ненабагато.
— Тепер я розумію,— зронив Стражденний Ед,— чому король Станіс пустив дикунів за Стіну. Щоб нам було що їсти.
Джон не втримав усмішки.
— До такого не дійде.
— От і добре,— сказав Ед.— Вони на вигляд страшенно жилаві, а зуби в мене вже не ті, що замолоду.
— Були б гроші — можна було б закупити харчі на півдні й доправити кораблями,— мовив лорд-стюард.
«Можна,— подумав Джон,— було б у нас золото і знайшлися б люди, згодні продати нам харчі». Але не було ні того, ні того. «Наша єдина надія — Соколине Гніздо». Видол Аринів легендарно родючий, і його не торкнулася війна. Цікаво, подумав Джон, як зреагує сестра леді Кетлін, якщо їй запропонують годувати байстрюка Неда Старка. В дитинстві він почувався так, наче леді Кетлін шкода для нього шматка хліба.
— Якщо виникне потреба, будемо полювати,— втрутився Вік Вістря.— В лісі ще є дичина.
— І дикуни, і дехто страшніший,— сказав Марш.— Я б мисливців туди не відпускав, мілорде. Я б не відпускав.
«Ні. Ви б назавжди замкнули браму й запечатали її камінням і кригою». Джон знав: половина Чорного замку згодна з лордом-стюардом. Друга ж половина ставиться до них з презирством. «Запечатаємо браму й усядемося своїми товстими чорними дупами на Стіну — і вільний народ полізе через Міст Черепів або через іншу браму, яку начебто запечатали ще п’ятсот років тому,— два дні тому за вечерею голосно заявив старий лісовик Дайвен.— У нас людей немає, щоб патрулювати сто льє Стіни. І це добре знають і Тормунд Велетожоп, і клятий Плаксій. Бачили колись, як замерзає в ставку качка, не в змозі витягнути ноги з криги? З воронами те саме буває». Більшість розвідників луною підхопила Дайвенові слова, а от стюарди й будівничі більше схилялися на бік Бовена Марша.
Але цю проблему відкладемо на інший день. Тут і зараз головна біда — харчі.
— Ми не можемо лишити короля Станіса з вояками голодувати, хай як би нам цього хотілося,— сказав Джон.— Якщо припече, він усе це забере силою. У нас бракує людей, щоб його зупинити. І дикунів також треба годувати.
— Як, мілорде? — запитав Бовен Марш.
«Якби ж знаття!»
— Знайдемо вихід.
Заки вони повернулися з-під землі, вже почали видовжуватися вечірні тіні. Хмари помережали небо, як пошарпані прапори, сіро-білі й подерті. У дворі зброярні було порожньо, але в самій зброярні, як виявилося, на Джона чекав королівський зброєносець. Деван, худенький хлопчина років дванадцятьох, мав каштановий чуб і карі очі. Він застиг біля кузні, не наважуючись поворушитися, а Привид обнюхував його з ніг до голови.
— Він не вкусить,— мовив Джон, але хлопчина від несподіванки здригнувся — і на цей раптовий рух деривовк вищирив зуби.— Ні! — крикнув Джон.— Привиде, не чіпай. Геть!
Вовк — безшумність на чотирьох лапах — ковзнув назад до своєї яловичої кістки.
Деван стояв білий, як Привид, обличчя зросилося потом.
— М-мілорде, його світлість вас в-викликає.
Хлопчина був одягнений у кольори Баратеонів — чорний і золотий, а на грудях, рівно на серці, було вишите полум’яне серце вояка королеви.
— Ти хотів сказати — запрошує,— мовив Стражденний Ед.— Його світлість запрошує лорда-командувача. Ось як сформулював би я.
— Облиште, Еде,— відмахнувся Джон, який зараз був не в гуморі для цих перепалок.
— Повернулися сер Ричард і сер Джастин,— мовив Деван.— То ви прийдете, мілорде?
«Розвідники не в той бік». Масі й Горп їздили на південь, а не на північ. Хай що вони дізналися, Нічної варти це не стосується, але Джонові все одно було цікаво.
— Якщо це потішить його світлість.
Він рушив за малим зброєносцем через двір. Привид почалапав за ними, і Джон крикнув:
— Ні. Лишайся!
Натомість деривовк побіг геть.
У Королівській вежі Джон, віддавши на вході зброю, постав перед королем. У світлиці було жарко й людно. Станіс разом зі своїми капітанами схилився над картою Півночі. З ними були й «розвідники не в той бік». Був тут і Сигорн, юний магнар тенійський, убраний у шкірянку, броньовану бронзовою лускою. Сидів Тарарах, жовтим потрісканим нігтем чухаючи шкіру на зап’ястку під кайданами. Його запалі щоки й коротке підборіддя вкривала каштанова щетина, а на очі звисали пасма брудного волосся.
— Ось і він,— оголосив Тарарах, побачивши Джона,— хоробрий хлопчина, який застрелив зв’язаного й замкненого в клітці Манса Рейдера.
Великий квадратний коштовний камінь, що прикрашав його кайдани, зблиснув червоним.
— Подобається мій рубін, Сноу? Мені його на знак любові подарувала леді Червона.
Не звернувши на нього уваги, Джон опустився на одне коліно.
— Ваша світлосте,— оголосив зброєносець Деван,— я привів лорда Сноу.
— Я бачу. Лорде-командувачу, думаю, ви знайомі з моїми лицарями й капітанами.
— Мав за честь.
Джон старався якнайбільше дізнатися про людей з оточення короля. «Це все насправді люди королеви». Дивна річ, що в оточенні короля немає власне людей короля, подумалося Джонові, але так воно, схоже, й було. Якщо вірити пліткам, на Драконстоні Станісові люди накликали на себе його гнів.
— Є вино. Або гаряча лимонна вода.
— Дякую, не треба.
— Як хочете. У мене для вас подарунок, лорде Сноу,— сказав король і махнув рукою на Тарараха.— Ось він.
— Ви казали, вам потрібні люди, лорде Сноу,— посміхнулася леді Мелісандра.— Гадаю, вам підійде наш кістяний лорд.
— Ваша світлосте,— обурився Джон,— цьому чоловікові не можна довіряти. Лишимо його тут — і хтось переріже йому горлянку. Вишлемо на розвідку — і він знову перекинеться до дикунів.
— Тільки не я. Годі з мене цих клятих бовдурів,— заперечив Тарарах, постукуючи по рубіну на зап’ястку.— Запитай свою червону відьму, байстрюче.
Мелісандра стиха забурмотіла незнайомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно блимав, і Джон