Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Спочатку Ренсом підозрював, що неабияку роль для ворогів відіграє власне Бреґдонський ліс — адже недарма здавна вважається, що у таких справах не останнє значення має саме місце. Проте сон, у якому Джейн побачила бородатого старого, що безпробудно спав глибоко під землею, багато чого прояснив. Йшлося, отже, про щось набагато конкретніше, щось заховане під Бреґдоном, щось таке, що можна просто викопати… йшлося, по суті, про Мерлінове тіло. Коли елділи розповіли про це Ренсомові і підтвердили ймовірність такої знахідки, він майже не здивувався. Не дивувалися й вони. Такі звичні для землян стадії буття, як народження, життя, смерть і розклад, були для них не менш дивовижними, ніж незліченні інші прояви буття, які звіку-правіку безнастанно проходили у них перед очима. Цим вищим істотам, завдяки діяльності яких постає те, що ми називаємо «природою», ніщо не видається «природним». Їм добре видно, що кожному чинові творення притаманна, так би мовити, цілковита довільність. Для них не існує жодних припущень загального характеру; все народжується, заздалегідь сповнене красою, немов ото жарт чи пісня, постає з тієї достоту чудесної миті самообмеження, коли безконечність, відкидаючи міріади інших рівноцінних можливостей, породжує конкретне творіння. Відтак елділи зовсім не дивувалися, що тіло може пролежати півтори тисячі літ і не перетворитися на тлін, адже їм були відомі світи, де такого явища, як тління, не існує взагалі. Не вражало їх і те, що весь цей час у тому тілі жевріло життя, бо ж вони знали безліч найрізноманітніших способів, за допомогою яких душа поєднується з тілом і відокремлюється від нього — відокремлюється без жодної шкоди для взаємного впливу, що існує між ними, поєднується без справжнього воплочення, або зливається з ним так тісно, що обидвоє перетворюються внаслідок цього на щось третє, або періодично вступає з ним у злуку — коротку, наче обійми в день весілля. Словом, елділи принесли Ренсому не вість про неймовірне чудо, а просто звістку, яка може стати у пригоді під час війни. Мерлін не помер. П’ятнадцять століть його життя перебувало хтозна-де, поза межами нашого одновимірного часу, проте за певних обставин могло до нього повернутися.
Елділи не повідомили про це раніше тільки тому, що й самі цього не знали. В суперечках із МакФі Ренсомові чи не найбільше дошкуляло те, що ольстерець, який постійно твердив, що взагалі не вірить в існування елділів, чомусь, як і багато хто інший, вважав: якщо вже існують створіння розумніші та могутніші за людей, то вони неодмінно мають бути всезнаючі і всемогутні. Марно намагався Ренсом розтлумачити йому, як усе виглядає насправді. Безперечно, у тих величних створінь, які так часто навідувалися тепер до нього у Сент-Ен, вистачило б снаги вмить змести з лиця землі і Белбері, і цілу Англію, але вони не мали жодного наміру застосовувати у цьому випадку власне таку силу; крім того, безпосередньо читати людські думки вони теж не могли. Про стан, у якому перебував Мерлін, елділи дізналися деінде, не завдяки докладному вивченню тіла, що покоїлося під Бреґдонським лісом, а радше спостерігши неповторне поєднання ознак, яке не залишало сумнівів: саме тут, у цьому місці, хтось зійшов з головної дороги часу, когось провели за невидимі мури на подиву гідні ниви, яких не спроможна осягнути людська уява. Адже поза теперішнім знаходиться не тільки минуле і майбутнє.
Власне через усе це Ренсом, зоставшись у ті холодні передранкові години сам, і поринув у глибокі роздуми й узагалі не склепив повік. Він уже не сумнівався, що вороги придбали Бреґдон, аби спробувати знайти під лісом Мерліна; якщо ж вони його знайдуть, то вже напевне зуміють розбудити. Старий друїд неодмінно пристане до нових «вершителів долі світу» — що завадить йому так вчинити? І тоді ці дві потуги, злившись воєдино, таки звершать долю нашої планети; без сумніву, саме такий задум і плекали темні сили впродовж багатьох століть. Природничі науки, самі по собі добрі і безневинні, вже за Ренсомових часів стали достоту дивним чином сходити на якісь манівці, їх наче навмисне підштовхував хтось у певному напрямку… Вчених поступово змушували сумніватися в об’єктивній істині, доводили до розпачу, який у свою чергу породжував байдужість і призводив до того, що вони починали цікавитися винятково силою. Балачки про «життєвий порив» і загравання з панпсихізмом потрохи воскрешали «світову душу» прибічників магії. Роздуми про майбутню долю людства витягували з погано засипаної могили давні мрії про «людино-бога». Досліди над тваринами та експерименти патологоанатомів спонукали класти на вівтар поступу всі глибоко вкорінені упередження й антипатії. Рік минав за роком, і ось нарешті темні елділи, які стояли за всіма цими процесами, дійшли висновку, що настав час, коли ніщо вже не завадить вигнути науку назад так, щоб вона зімкнулася з іншою, набагато давнішою силою. Справді, раніше зробити це навряд чи вдалося б. Вчені дев’ятнадцятого століття зроду б на таке не погодилися; характерний для них твердий об’єктивний матеріалізм не дав би їм повірити у щось подібне, а якби вони й повірили, то все одно успадкована порядність ніколи не дозволила б їм навіть торкнутися такого бруду. Відголоском тих часів був, наприклад, світогляд МакФі. Тепер, одначе, все змінилося.
Мабуть, мало хто у Белбері підозрював, що відбувається насправді; можливо, про це не підозрював узагалі ніхто. Коли ж усе станеться так, як задумано, працівникам інституту буде відведено лише роль хмизу у вогнищі. Що викликатиме у них сумніви, якщо вони не вірять більше в раціональність усесвіту? Що вони