Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Заждіть-но, пане МакФі, щось я не зовсім розумію… Ви ж наче казали, що елділи, пов’язані з нашою планетою, ставляться до людей вороже?

— Хороше запитання, — визнав МакФі, — але доктор Ренсом стверджує, що спілкується з іншими, позаземними елділами — своїми друзями з відкритого космосу. Земні елділи, навпаки, стоять за тією змовою проти людства, про яку я вам говорив. Уявіть собі, пані Стадок, що нам усім доводиться жити у світі, де оті злочинні земні елділи влаштували собі штаб-квартиру. І якщо наш господар має рацію, то тепер до нас стали навідуватися їхні порядні, скажімо, одноплемінці, які прагнуть очистити нашу планету від тієї наволочі.

— Ви хочете сказати, що ті елділи з космосу справді бувають тут, у цьому домі?

— Так вважає наш господар.

— Але ж ви мусите знати, правда це чи ні.

— Звідки я можу це знати?

— Ви їх бачили?

— Це питання не з тих, на які можна просто відповісти «так» або «ні». Мені доводилося бачити чимало речей, яких насправді не було там, де я їх бачив, або ж вони виявлялися не тим, чим видавалися спочатку; досить згадати веселку, або віддзеркалення, або заграву на заході сонця… не кажучи вже про сни. Зрештою, на мою свідомість могли вплинути сторонні чинники. Не заперечуватиму, я справді спостерігав у цьому домі явища, природу яких не можу пояснити повністю. На жаль, у такі хвилини в мене ніколи не було під рукою блокнота, щоб детально все занотувати, чи якихось засобів, котрі дозволили б з’ясувати, що відбувається.

— Хіба бачити не означає вірити?

— Може, й так — для дітей або тварин, — мовив МакФі.

— Але не для розумних людей — ви це хочете сказати?

— Мій дядько, доктор Дункансон (можливо, вам знайоме це прізвище — він був головою Генеральної асамблеї за протокою, у Шотландії) в таких випадках зазвичай казав: «Покажіть мені, де про це написано у Божому слові», а тоді гупав по столу грубезною Біблією. Так він затикав рота відвідувачам, які приходили до нього побазікати про свої релігійні досвідчення. Якщо врахувати, скільки всякої всячини йому довелося вислухати за життя, то він, безумовно, мав рацію. Звісно, пані Стадок, я не поділяю всіх поглядів свого дядька, але керуюся тими ж принципами. Якщо хтось чи щось хоче, щоб Ендрю МакФі повірив у його існування, то нехай зволить з’явитися перед ним у білий день, за присутності належної кількості свідків, і не бентежиться, побачивши фотоапарат чи термометр.

— Отже, щось ви таки бачили?

— Еге ж, бачив. Але ж не можна так легко приймати все на віру. То могла бути, наприклад, галюцинація чи якийсь фокус…

— Ви що, справді вірите, що господар на таке здатний? — сердито запитала Джейн. — І хочете, щоб я теж у це повірила? Думаєте, він просто якийсь шарлатан?

МакФі знову поліз до кишені по табакерку.

— Послухайте, пані Стадок, — мовив він, — мені хотілося б, щоб у нашій розмові слово «вірити» звучало якомога рідше. Для мене цілком очевидно, що неупереджений, безсторонній дослідник повинен враховувати і можливість того, що явища, про які я згадував, були спричинені якимись хитромудрими фокусами. Те, що така гіпотеза може цілковито суперечити почуттям цього дослідника, до уваги брати не варто; навпаки, на ній слід наголосити хоча б тому, що дослідник із суто психологічних мотивів буде, ймовірно, вельми схильний просто її знехтувати.

— Врешті-решт, існує така річ як вірність, — зауважила Джейн. МакФі, який саме обережно закривав табакерку, звів на неї погляд — і в очах у нього раптом зблиснув запал, якого вистачило б на добру сотню ревних ковенантерів.

— Справді, така річ існує, — підтвердив він, — і з роками ви переконаєтесь, що ця чеснота надто важлива, аби витрачати її на окремих осіб…

Цієї миті у двері постукали. «Заходьте!» — відгукнувся МакФі, і до кабінету ввійшла Каміла.

— Ви вже поговорили? — запитала вона. — Джейн обіцяла вийти зі мною до саду, ми хочемо трохи прогулятися перед обідом.

— Цур вам і пек! — розпачливо махнув рукою МакФі. — Чудово, милі мої пані, просто чудово. Отже, до саду. Може, й вороги теж отак собі прогулюються, хтозна… Та вони скоро приберуть до рук цілу країну, а ми й пальцем не ворухнемо!

— Ви, мабуть, не читали поеми, яку я саме зараз читаю, пане МакФі, — сказала Каміла. — Там усе сказано однією короткою строфою:

— Звідки це? — запитала Джейн.

— З книжки «Таліесин через Лоґрес».

— Пан МакФі, напевне, читає тільки Бернса.

— Бернса! — мовив МакФі з глибокою зневагою, вельми енергійно висуваючи шухляду і виймаючи звідти чималу паку паперів. — Що ж, любі мої пані, якщо ви йдете до саду, то не смію вас затримувати.

— Він розповів тобі?! — вирвалося у Каміли, коли вони з Джейн вийшли в коридор. Джейн, скорившись першому пориву — таке з нею траплялося нечасто, — схопила подругу за руку і відповіла: «Так!». Обидвох охопило якесь химерне почуття, проте жодна не зуміла б до пуття те почуття описати. Вони підійшли до дверей, що вели у сад, а коли вийшли надвір, то перед їхніми очима постало видовище, яке тієї миті видалося їм ледь не апокаліптичним, хоч насправді в ньому не було нічого аж такого дивного.

Цілий день вітер ставав дедалі сильнішим, і хмари на небі майже розвіялися. У повітрі різко потягнуло холодом, а зірки над головою були як ніколи яскраві. Високо вгорі над останніми клаптями хмар, які притьмом тікали кудись за обрій, сяяв в усій своїй несамовитості повний місяць