Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

МакФі стріпнув з колін якісь крихти — чудовий дарунок для господаревих мишей, які, мабуть, тільки й чекали знайомого посвисту, — підвівся на ноги і мовив:

— Звісно, якщо всі хочуть, щоб я залишився, то я нікуди не поїду. Але що стосується гіпотез, на підставі яких діє наш керівник, а також тієї вельми особливої влади, яка йому належить, я повністю залишаюся при своїй думці. Вам, докторе Ренсом, добре відомо, у яких питаннях я цілковито вам довіряю, а в яких — не зовсім.

Господар розсміявся.

— Бачить Бог, — мовив він крізь сміх, — я ніколи б не наважився стверджувати, ніби знаю, що діється в обидвох півкулях вашого мозку, МакФі, не кажучи вже про те, як ви все це між собою пов’язуєте й узгоджуєте. Та для мене набагато більше важить, що я чітко знаю, у чому саме можу покладатися на вас, як на самого себе. Але сідайте, чого це ви підхопилися? Нам ще багато чого треба обговорити.

Ольстерець знов опустився на крісло, а панна Айронвуд, що й досі сиділа, неприродно випроставшись, помітно розслабилася.

— Нехай ми не дізналися ще напевне, що саме задумали сили, які стоять за нашими ворогами, та принаймні знаємо тепер, якої форми ті сили набули у Белбері, а отже, ще на йоту примножили свої знання хоча б про одну із тих двох загроз, які нависли над людством, — сказав Ренсом. — Та зараз я думаю про інше.

— Так, про інше, — підхопила Каміла.

— А саме? — поцікавився МакФі.

— А саме про те, що криється під Бреґдонським лісом, — відповів Ренсом.

— Далі сушите собі над цим голову? — скептично поцікавився ольстерець.

— Ні про що інше майже й не думаю, — зізнався господар. — Ми знали, що вороги прагнуть здобути контроль над лісом, і дехто з нас здогадувався, навіщо їм це потрібно. Джейн в одному зі своїх снів — чи то пак видінь — побачила, що саме вони шукають у лісі. З тих двох загроз, про які я згадував, ця, мабуть, серйозніша. Але найбільшою небезпекою для нас є об’єднання ворожих сил. Якщо нові сили — ті, що окопалися зараз у Белбері, — з’єднаються зі старими, які поки що ховаються під Бреґдонським лісом, то Лоґрес, себто людину, буде оточено майже зусібіч. Нам, отже, треба зробити все можливе, щоб такому об’єднанню перешкодити. На кін буде поставлено все, відтак і готові маємо бути до всього; для нас це питання життя чи смерті. Та поки що мусимо вичікувати. Самим проникнути у Бреґдон і влаштувати там розкопки нам не вдасться. Тож залишається тільки чекати, доки вони самі не знайдуть те, що шукають… чи того, кого сподіваються там знайти. Не сумніваюся, що так чи інакше нам стане про це відомо. А поки — запасіться терпінням.

— Не вірю жодному слову з усієї тієї історії, — буркнув МакФі.

— Цікаво, а мені чомусь здавалося, що слова «вірити» ми не вживаємо, — озвалася панна Айронвуд. — Ми ж тільки викладаємо факти та аналізуємо їхні наслідки — оце й усе.

На перших порах найважчим завданням для товариства, що зібралося в Сент-Ен, було збагнути, навіщо ворогам Бреґдонський ліс. Тамтешній м’який ґрунт не витримав би велетенської будівлі — хіба що інститут пішов би на просто-таки неймовірні витрати, яких вимагали підготовчі роботи, — та й, зрештою, саме Еджстоу зовсім не виглядало відповідним місцем для розташування такого великого наукового закладу. Попри скептицизм МакФі, Ренсом, Дімбл і Деністони заходилися перебирати різні варіанти і кінець кінцем дійшли певного висновку. Завдяки наполегливій праці вони накопичили такі глибокі й детальні знання про Британію артурівської доби, яких академічна наука не здобула б, напевне, і за кілька століть. Їм було відомо, що Еджстоу лежить у самому осередді прадавнього Лоґресу, що назва села Кюр-Гарді походить від імені сера Озанни Хоробре Серце[8] і що реальний, історичний Мерлін справді жив колись у тому місці, де тепер був Бреґдонський ліс.

Чим саме він там займався, вони, щоправда, не знали, але зайшли — кожен своїм шляхом — надто далеко, щоби вважати перекази про Мерлінові вміння та здібності не надто обґрунтованими легендами, а чи й просто побрехеньками, або безпосередньо ототожнювати його мистецтво з тим, що за часів Відродження називали магією. Дімбл навіть стверджував, що добрий філолог може за самим текстом розпізнати, про магію йде мова чи про щось інше. «Що спільного, — запитував він, — між схильними до потаємних ритуалів окультистами на кшталт Фауста, Просперо чи Архимага з усіма їхніми опівнічними чуваннями, забороненими книгами, владою над злими духами та стихіями, і Мерліном, який досягає того, чого хоче, тільки тому, що він — Мерлін?». І Ренсом погоджувався. Він вважав, що Мерлінове мистецтво було останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що потрапило до Західної Європи після падіння Нумінору і сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні. З магією епохи Відродження це не мало абсолютно нічого спільного. Цілком можливо (хоч стосовно цього були ще деякі сумніви), що зазначене мистецтво несло на собі тягар провини суттєво менший за той, який приписувався магії, і вже точно було значно дієвішим. Адже ні Парацельс, ні Агріппа, ні іже з ними особливими досягненнями не відзначалися; сам Бекон, якого важко назвати ворогом магії, зауважував, що чародії «не досягли ні величі, ні безперечних успіхів у своїх діяннях». Назагал могло скластися враження, що розквіт заборонених мистецтв, який припав на добу Відродження, призводив лише до того, що людина губила свою душу, нічого навзамін не отримуючи; однак те прадавнє мистецтво, про яке тут іде мова, мало зовсім іншу природу.

Та якщо такі-от здогади про те, що Бреґдон міг викликати зацікавлення хіба у людей, які прагнули відшукати останні сліди атлантичного характерництва, справді відповідали дійсності, то це могло сказати товариству, яке зібралося в сент-енському маєтку, багато чого