Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— І все?

— Майже. Розумієте, Марк не міг усього цього довго витримувати… я знала, що він не зможе. Пам’ятаю, уві сні я, наче остання дурепа, все хотіла до нього заговорити, бо бачила, що його нудить, що він ось-ось зомліє. Здається, я навіть намагалася крикнути тим двом: «Він же зараз впаде!». Але, звісно, не змогла. Потім вони забрали його геть з тієї кімнати.

Кілька секунд усі троє мовчали.

— Отже, це все? — озвалася панна Айронвуд.

— Так, — відповіла Джейн, — це все, що я пам’ятаю. Далі я, мабуть, прокинулася.

Господар глибоко зітхнув.

— Що ж, — мовив він, поглянувши на панну Айронвуд, — картина стає щораз яснішою і яснішою. Мусимо негайно скликати нараду. Всі вдома?

— Ні, доктор Дімбл поїхав до Еджстоу, в нього сьогодні учні. Повернеться ввечері.

— Отже, ввечері й зберемося. Будь ласка, підготуйте все потрібне. Господар трішки помовчав, а тоді повернувся до Джейн і мовив:

— Боюсь, вам зараз дуже нелегко… йому ж іще важче.

— Маєте на увазі Марка?

— Так. Не гнівайтесь на нього, йому справді погано, дуже погано. Якщо ми зазнаємо поразки, то погано буде всім. Якщо переможемо — врятуємо і його, він не зайшов іще надто далеко. — На якусь хвилю господар знову змовк, а тоді посміхнувся і додав: — Ми тут, знаєте, звикли вже непокоїтися через чоловіків. Чоловік Айві, наприклад, зараз у в’язниці.

— У в’язниці?

— Так — через звичайну крадіжку. Але він добрий хлопець, з ним усе буде гаразд.

Хай яким страшним і жахливим видавалося Джейн становище, в якому опинився Марк (її мало не млоїло, коли вона пригадувала собі побачене вві сні), власне той жах надавав усьому цьому і відтінку певної величі й таємничості. Тож коли її чоловіка раптом порівняли з простим в’язнем, який до того ж потрапив за ґрати через банальну крадіжку, вона аж почервоніла від образи, проте не сказала нічого.

— І ще одне, — вів далі господар. — Сподіваюсь, ви розумієте, чому я не запрошую на нараду і вас.

— Звісно, — відказала Джейн, хоч насправді нічого не розуміла.

— Бачите, МакФі вважає, що, почувши наші думки і гіпотези, ви мимоволі перенесете їх у свої сни, і це позбавить їх, так би мовити, доказової цінності. З ним важко сперечатися. Він — наш скептик, а це дуже важлива місія.

— Так, я все розумію, — кивнула Джейн.

— Ясна річ, мова тільки про наші здогади, про те, чого ми ще напевне не знаємо, — уточнив господар. — Отже, вам не можна чути, як ми розмірковуватимемо над тими чи іншими епізодами з ваших снів. Що ж стосується всього іншого, наприклад, передісторії нашої спільноти, то тут у нас немає від вас жодних таємниць. МакФі наполягає, що розповісти вам усе це повинен власне він, бо вважає, що ми з Ґрейс будемо недостатньо об’єктивні.

— Розумію.

— Мені б дуже хотілося, щоб МакФі припав вам до душі. Він — один із моїх найдавніших друзів. Якщо ми програємо, він виявиться найкращим з-поміж нас усіх; справді, у битві, якій судилося закінчитися поразкою, кращого товариша годі й бажати. Якщо ж ми візьмемо гору… навіть уявити собі не можу, що він тоді зробить.

Наступного ранку Марк, ще не розплющивши очей, відчув, що його страшенно болить голова — особливо потилиця. Пригадав собі, що, вийшовши разом із Філострато і Стрейком в ту першу кімнату, впав навзнак і вдарився об підлогу… а тоді, за словами одного поета, «відчув у себе в голові набряк запалений і понівечений — то була пам’ять». Але ні, ні… це ж неможливо, в таке годі повірити хоч би й на хвилину… та воно саме розвіється, щойно він повністю прокинеться. Абсурд і тільки. Якось у гарячці йому примарилася передня половина коня, що бігала собі по полю, хоч не мала ні тулуба, ні задніх ніг; то виглядало дуже смішно і водночас дуже страшно — аж мороз дер по спині. Щось подібне було й тут. Голова без тіла. Голова, яка говорить, коли в сусідній кімнаті відкручують краник і подають їй повітря та штучну слину… Тут голова у нього розболілася так сильно, що думати далі стало просто неможливо.

Та все ж Марк знав, що це — правда, просто не міг, як то кажуть, цього «подужати», а тому відчував пекучий сором, адже дуже хотів, щоб його мали за сильного, витривалого чоловіка. Словом, йому хотілося бути «сильним», але позитивні якості, що їх він загнав кудись у найдальші закамарки своєї свідомості, й далі жили в ньому — нехай навіть під машкарою тілесної слабкості. Марк схвалював вівісекцію, але ніколи сам нею не займався. Вважав, що деякі суспільні класи слід поступово ліквідувати, але ніколи не бачив на власні очі, як дрібного крамаря відправляють до робітного дому або як на холодному горищі зустрічає свою смертну годину старенька гувернантка, котра вже десять днів не мала ні рісочки в роті.

А тим часом треба ставати і думати, як бути з Джейн. Мабуть, доведеться все ж привезти її сюди, у Белбері. Він не пам’ятав, коли саме прийняв таке рішення. Отже, треба її привезти — щоб урятувати своє життя. Від усіх тривог і переживань, пов’язаних із тим, щоб закріпитися в колі обраних чи отримати в інституті посаду, не зосталося й сліду. Тепер ішлося вже про життя і смерть. Якщо він їх не послухає, його просто вб’ють, можливо, обезголовлять… Господи, хоч би вони й справді порішили той страхітливий, тортурований кавалок плоті з обличчям, який стоїть там на підставці і розмовляє, коли їм заманеться… Всі страхи у Белбері — бо тепер він уже переконався, що тут кожен, окрім хіба верхівки, повсякчас труситься з ляку, — були тільки відображенням того головного, найбільшого страху. Так, треба привезти Джейн; йому їх не