Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Напружені погляди. Першим відвів очі Клавдій.

— Добре. Відвертість за відвертість. Ця жінка — відьма з загостреним сприйняттям. Я використовую її в роботі. Вона була нареченою сина мого друга, і тому я вважав за необхідне… трохи допомогти їй. Це все; щодо матки, будь-який експерт підтвердить вам — майбутня сутність відьми не встановлюється до обряду ініціації. Більше того, у перші години після цього вона перебуває в «плаваючому» стані — робоча відьма може дорости до воїна. З тієї ж Івги з її надзвичайною чутливістю може вийти найординарніша відьма з мілким «колодязем»… Притому я зроблю все можливе, аби вона ніколи не ініціювалася, а мої почуття — навіть кохання, за визначенням ваших інформаторів, ніколи не вплинуть на мої вчинки. Це я можу вам ґарантувати; я сказав усе, що ви хотіли почути?

— Дякую, — повільно озвався герцоґ. — Дякую… Ваші жінки — ваша особиста справа. Ваші методи роботи… також. Тепер скажіть мені — що відбувається?

Клавдій зручно відхилився на спинку крісла. Він говорив п’ятнадцять хвилин, й очі герцоґа потроху набували колишньої хватки. Клавдію здавалося: у череп йому вгвинчуються два сталевих шурупи.

— Дякую за урок альтернативної історії, — пробурмотів герцоґ, коли Клавдій закінчив. — П’ять неврожайних років поспіль, чума і голод — це, звичайно, приписують відьмам. Але хто винен у тій смуті чотиристарічної давнини, державній зраді, кривавому розбрату між наступниками герцоґського престолу?

— Списати на відьом усі людські гріхи… Хоча ненавиджу відьом, але відчуваю до них щось на зразок споріднености. Вони не чужі мені. Це професійне; князьки догоджали своїй гордині. А відьми просто коряться своїй природі.

В очах герцоґа стояв подив.

— Минуло чотириста років… І до них знову прийшла матка.

Останні слова Клавдія зависли під стелею. Як дим. Як вирок у залі суду. Герцоґ нервово смикнув відвислою щокою:

— Гуманісти… сволота. Догрались. Відьмолюбство, щоб його…

Клавдій відчував себе боксером важкої ваги, чий суперник — пір’їнка.

— Були спроби і «варіанту-нуль». Відьом не меншало, зате життя людей робилося нестерпним. Одноманітність, жорстокий режим, вічний страх. Унаслідок — ще більше крови…

— І?..

— Безглуздо докоряти собі в «гуманізмі». Ми йшли єдиним правильним шляхом… А матку треба знищити.

— Вона на нашій території?

— Традиційно. Пам’яті Атрика Оля.

Знову мовчання. Не цікаве. Без напруги. Раунд завершився вже давно.

— І ви знаєте, як… він це вчинив?

Клавдій завагався. «Так» — брехня… «Ні» — тактична помилка.

Герцоґ пожував губами:

— Ходив на неї зі срібним ножиком? Чи не з отим, що у вас на стіні?

На стіні, праворуч од входу, і справді висів срібний кинджал, який урвав низку злочинів відьми з Одниці. На стадіоні… «Багато… м’яса…»

— Ймовірно, йому вдалося знайти її нервові центри. І нанести влучний удар. За допомогою архаїчного рупор-заклинання.

— Архаїчно…

— Що?

— Рупор… це добре. Але відтоді пройшло чотириста років…

Клавдій утомився. Страх герцоґа не зменшився, але зробився куди виразнішим.

— Я далекий од паніки, Старже. Але… В сучасної армії є засоби трохи ефективніші за… «традиційні надбання». Я вам дам… це виглядає, як телефонна трубка. Допуском буде відбиток вашого пальця у поєднанні з кодом; Вам потрібно буде тільки ввести координати і час. Знайдіть свою матку якнайшвидше, поки наші злякані сусіди не закидали нас бомбами. І добре було б, якби це не був населений пункт. Розумієте?

— Не розумію.

— Розумієте, чого вже там… Можливо, це й образливо, але Інквізиція в нашому світі — не найпотужніша сила. Ядерний вибух у потрібному місці в потрібний час… звісно, це в останню чергу. Спочатку випробуйте свої заколення і заклинання.

Клавдій мовчав. Яке зубожіння… власних сил не вистачає — техніка допоможе. Герцоґ смикнув щокою:

— Можливо, вам дивно, що я ТАКОЮ МІРОЮ вам довіряю?

Клавдій згадав Гелену. «Ви були добрим…»

— Ваша світлість може бути впевненим, що я виправдаю цю довіру, — сухо озвався він. — Як і в тому, що я не скористаюся… цим засобом. Я приймаю вашу пропозицію — лише задля вашого спокою.

Герцоґ невпевнено кивнув.

Його, начебто, таки трохи відпустило.

— Отже, ви мене таки здаєте?..

— Івго, це ж не в’язниця. ЖОДНА віжненська відьма не має тепер права на волю… Зрозумій.

Погляд її був вершиною красномовства.

Клавдій багато б дав, аби не робити цього — але далі зволікати не було жодної можливости. Він повинен поважати власні накази. Візит герцоґа підтвердив правило: не хочеш, аби в домі слідили слуги — витирай ноги біля порога.

Івга не могла більше жити в нього на квартирі, але ж не до в’язниці її! Він звільнив у ізоляторі одну з кімнат для персоналу — з усім, що було необхідно для життя, навіть із подобою затишку.

Але, оформляючи її як профілактично затриману, відчував він лише сором і роздратування. І почуття вини — він уже бачив перед собою ображене обличчя дівчини з сухими лютими очима. Гнівним рудим вогнищем на голові.

— Івго, — вибач! Вибач мені! — Коли ці паскудні часи закінчаться… Вони ж бо обов’язково закінчаться… Знімемо тобі квартиру. З вікнами на річку. Можемо навіть з табличкою: «Тут живе абсолютно вільна відьма». Але зараз… Треба хоч подобу створити… для твоєї ж безпеки.

— У вас через мене самі неприємності, — сказала вона втомлено. — Чутки, плітки, незадоволення. А я думала, вже на кого-кого, а на вас вплинути важко…