Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Час, Івго.

Гуси чекали Великого Інквізитора біля порога. Вона схопила лозину, гуси захвилювалися, затріпали крилами — але Клавдій пройшов повз них і не помітив. Забув, що має боятися. Івга навіть образилась; двадцять кроків до машини… вісімнадцять…

— Я ніколи не бачила… людини, яка могла б пам’ятати когось… тридцять років. ТАК пам’ятати. Я ніколи не вірила старим казкам про кохання.

— І правильно.

— Hi.

— Так… Це не казка. І не любов це ніяка.

— Ви будете сміятись, але я…

Розчинилися дверцята:

— Смерть погані, патроне.

Запах води і трави змінився духом гарячого салону. Водій квапливо розвертався; рука Клавдія потягнулася до телефону — але завмерла на півдорозі і, наче мимохіть, лягла на руку супутниці:

— Що ти хотіла сказати, Івго? Чому я повинен сміятися?

Вона мовчала. Її долоня все більше зволожувалася. Гаряче — хоч би Клавдій не помітив!

Тепер вона не скаже.

Не зізнається, як багато важить для неї його довіра. Що всі таємниці Інквізиції нічого не вартують у порівнянні з дивною таїною його життя. І як глибоко вона поважає цю таємницю.

…Юнак приїхав здалеку. Від жорсткого ліжка в гуртожитку до жорсткої приймальної комісії в університеті було двадцять хвилин пішки, однак він намацав у кишені монету і спустився в метро. Не те щоб у нього були зайві гроші чи обмаль часу — просто не міг відмовити собі в задоволенні. Підземелля ще не зробилося для нього буденністю, а було казковим атракціоном.

Іспиту він не складе. І до метро більше не зайде. Повернеться у свою глуху провінцію і житиме там тихим бухгалтером, загалом спокійно — коли не брати до уваги тих жахливих ночей, коли в далекому гуркоті електрички йому вважатиметься підземний перестук…

Юнак придбав жетон — до зміни своєї долі.

На станції було багатолюдно; сірий поїзд підійшов за десять секунд; усмоктав у себе метушливий натовп. Юнак і не намагався шукати вільне місце — одразу влаштувався біля скляних дверей кабіни машиніста. Йому пощастило — крізь подряпину у фарбі можна було роздивитись, як мчать назустріч рейки…

Поїзд рухався з неймовірною швидкістю. Тонкими, дитячими голосами співали чорні дроти за вікнами… Юнак перетворився на комету…

Раптом скляні двері вдарили його в обличчя. Поїзд загальмував так різко, як… юнак не зміг підібрати порівняння. На нього навалився здоровезний поліціянт. Поперекидалися сумки, по підлозі покотилися яблука.

Заплакали діти. Поліцейський вилаявся. Його підтримали.

— Метро, щоб його…

— Дрова везе, гад!?

— Звідки руки ростуть…

— Палець зламали, блін! Я це не…

— Тихо, зараз поїдемо… Тихо.

А абітурієнт, який стояв біля скляних дверей, чув розмову в кабіні. Глухий голос машиніста і металевий — динаміків:

— Двадцять сьомий, що в тебе?

Нерозбірлива відповідь.

— І на ручному? Не відчиняється?

Лайка.

— Двадцять сьомий, слухай мене…

— На рейках!.. Боже!

— Двадцять сьомий?!

Збуджені голоси, важке дихання, лайка.

— Двадцять сьомий, спокійно. Спокійно, чуєш?

— Спаси і помилуй, Господи… Ні. Ні…

Абітурієнт чув це — єдиний з пасажирів.

Поїзд стояв, припливу повітря не було, хтось намагався відчинити вікно, хтось умовляв дитину; поліціянт відсунув абітурієнта і загрюкав у двері:

— У чому справа, заснув? Не можна відкрити рота, сказати людям…

У динаміках зашурхотіло:

— Ш… Ш… Ш… Громадяни пасажири, управління метрополітену вибачається за… шшш… незручності… хвилинку терпіння… шшш…

І саме в цю хвилину всі почули спочатку тихий, а потім усе нахабніший сміх.

Не відвертий регіт. Так сміються, не розтуляючи губ — знущаючись, насолоджуючись, але тримаючи себе під контролем… І від звуку цього люди у вагонах збожеволіли.

Найсильніші встигли відтіснити жінок і дітей, видушити вікна та вистрибнути… під колеса, бо поїзд рушив.

Сміх не вщухав. Він линув з усіх динаміків, і люди на перонах збивалися у злякану череду, намагаючись якнайдалі відійти від колії, бо всі поїзди в тунелях завели жахливе нестримне коло.

Абітурієнт бачив, як пролітають мимо станції. Білий спалах, зміна струму в пісні дротів — крик, гуркіт, темрява… Люди чіплялись одне за одного, вже не сподіваючись на самих себе. Вже ні на кого не сподіваючись. Сміх. Впокора і приреченість. Усе…

«Інцидент у метро» тривав двадцять дві хвилини, поки жіночий голос презирливо гмикнув і віддалився. Зник.

Коли підрозділи громадської безпеки спустилися в тунелі, підігнали до станцій поїзди з розбитими вікнами і понесли нагору ноші з потерпілими — тоді в потоці людей, які ледве трималися на ногах, під прозоре небо проклятого дня вибрався юний абітурієнт. Його свідчення, записані на службову відеокасету, сорок хвилин по тому потрапили на очі Великому Інквізиторові. Серед багатьох інших, однаково безладних і безпорадних.

Завтра юнак повернеться додому.

А за тиждень полисіє. Стрес.

Втім, що доброго у волоссі?

Старому було недобре — від самого ранку. Свято опинилося під загрозою; однак п’ятирічний онук, який збирався було влаштувати скандал, після розмови з матір’ю