Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
— Івго. Розкажи мені… про Назара?
Вона похилила голову. Руді пасма заховали від нього її обличчя.
— Мені хочеться помитись, — сказала вона. — Змити з себе…
Він зрозумів її раніше, ніж вона закінчила фразу. Йому давно хотілося цього ж — змити цю ніч. Здерти зі шкіри події останнього місяця, забутись, хоч на пару годин. Можливо, Атрик Оль почував щось схоже, коли купував будинок у передмісті, аби «вирощувати лілеї…»
— В оточенні бджіл, які гудуть над суцвіттям, — голосно сказав він. Взяв Івгу за руку і почвалав до ліфта.
* * *Дорога зайняла півгодини — весь цей час вони спали на задньому сидінні. Клавдій заснув миттєво і глибоко, Івга куняла, час од часу через силу розтуляючи повіки. Якісь городи, будинки, вулиці…
Таксист пригальмував на роздоріжжі та повернув праворуч; дорога перетворилася на дві зарослі колії серед некошеної трави. Зупинилися перед темними воротами, що височіли поміж залишків огорожі. З новеньким знаком: «Вулиця Річкова, 217».
Клавдій неквапно відімкнув їх; Івга чекала. Це виглядало старовинним, а від того вагомим ритуалом — відімкнути браму посеред чистого поля.
Рипучі стулки відчинились. Одна з них одразу повисла на єдиній уцілілій завісі, що не завадило Клавдію галантно пропустити даму вперед.
В будинку пахло вільгістю. Зі столу метнулася миша; до гуркоту горнятка, що впало, приєднався мелодійний дзвоник. Дівчина здригнулась; Клавдій витягнув з кишені телефон:
— Ґлюре… ні, не бажаю слухати. Знаю… В мене двадцять годин. Ні. Вважай — я помер.
Річка ховалася в очереті і вербах. Біля берега — напівзруйнований місточок; Клавдій забив каменем небезпечно вистромлений іржавий цвях.
— Зимно, — сказала Івга. — І вода холодна…
— Вода тепла, — серйозно заперечив Клавдій.
На протилежному березі, вільному від очерету, але брудному, паслися білі гуси.
— У мене купальника немає.
— Теж мені диво — гола відьма.
— Не смійтеся.
— Добре, я відвернусь. Гусей не стидаєшся?
Вона кинула одяг на місточок. Сторожко поглядаючи на Клава, який демонстративно дивився в далечінь, підібралася до краю дошки і завагалася… Спорохнявіла дошка не витримала ваги її вагань, і дівчина з виском хлюпнулася у воду.
Чисто. Прозорість обіймає тіло. Чисте до родимки, до волосинки.
Намацала ногами дно. Сіпнулася від дотику водорости, звелася, відкинула волосся. Гуси зібралися у табунець і неквапно форсували річку.
— Дивись, вони сюди пливуть, — стурбовано сказав Клавдій.
— Ну то й що?
— Я їх боюсь, — у голосі Великого звучала справжня занепокоєність.
— Гусей?
— Пливуть же ж!..
Івга занурила обличчя у воду. Розплющила очі; світ став хистким і розпливчастим. Срібними спалахами закружляла довкола її стегон зграйка мальків.
Вона випросталася, відфоркуючись. Інквізитор — оце так видовище. Великий у смугастих плавках сидів на краєчку місточка; його біла шкіра кидала виклик літу, сонцю та безлічі морських курортів, якими володіє, за чутками, всюдисуща Інквізиція. А дрібні клерки позасмагли до чорного, — раптом обурилась Івга.
— А кажуть — в мужніх людей волохаті ноги…
— Висновок? Я не мужня людина, або ноги голю?
— Висновок — брешуть.
— Це комплімент?
На правому боці грудей знайомий шрам; хотіла спитати, звідки, але вчасно схаменулась — добре бути нетактовною, але ж не такою мірою…
— Я хочу бути гускою, — видихнула вона, — з червоними лапами. Плавати… ціле літо. Їсти траву… А потім нехай ріжуть. Який сенс чекати зими?
— Руда гуска, — Клавдій усміхнувся. — Лисицею народилась…
Гуси повернули до місточка — свідомо.
— Це до мене, — голос Клавдія впав. — Мене з дитинства гуси не люблять.
— Начхати їм на вас, — оптимістично припустила Івга. І помилилась.
Гуси вийшли на берег; Клавдій замахнувся вербовою лозиною — ватажок, який уражав своїми розмірами, але навіть напозір був дурніший за інших, сприйняв це як виклик. За наказом ватажка гуси згуртувались і пригнули до землі довгі шиї.
— Івго, ти бачиш, — безпорадно сказав Клавдій. — Прожени їх, будь ласка.
— Не можу, я ж не одягнена.
— Я замружусь! Вийди, вони ж… ох!
Гуси оточили Клавдія. Їхньому сичанню позаздрив би будь-який серпентарій; Великий переступав босими ногами, здіймаючи свою лозину — і чомусь не наважуючись ударити.
— Івго, хай йому… Це не смішно! Я навіть без штанів…
Вона намагалася надати обличчю кам’яного виразу. Губи не слухались і невтримно розповзалися до вух; сміх забивав дихання.
— Х-ха… ой, ні… Чого… Їм… від вас… треба?
— Не-смі-шно! Я боюся їх, зрозуміло?
— Треба… знайти… господаря… нехай скаже «фу»!
— Я тобі посміюся! Вийди, я тебе як людину прошу!
— Я ж без одягу!
— То й я без очей, ось!
Давлячись сміхом, Івга вибралася на берег, підібрала кийок і з хоробрістю сільського дівчиська замахнулась:
— Кін! Киш!..
Стурбовані відкриттям другого фронту, гуси заґелґотіли і відступили — вона захоплено ганяла їх доти, поки не помітила, що в Клавдія вже «є очі», й досить пильні.
— Ви ж обіцяли!.. — вона розгублено прикрилася руками.
— Але ж я повинен бачити, коли хтось мене збереться вкусити!
Івга впала у воду