Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Руда похилила голову, ховаючись од цих, усе більш настирливих поглядів. Їй раптом зробилося зовсім тоскно.

Назар… Клавдій. Отже, це вона дивиться у вічі власного майбутнього?

«…Тобі допоможуть у виборі…»

З Назаром усе покінчено. Для Великого вона — відпрацьований матеріал. Вибір?

Ми також казали собі, що помремо в неволі. Але в нас немає виходу. Ми живемо… ми були такими, як ти, з блискучими очима, впертістю і злістю… ти будеш, як ми. Побачиш, у цьому є деякі… переваги.

Броньовані двері розчахнулися і похмурий проводир, не зупиняючись, кивнув:

— Ідімо…

Івга відчула полегшення, коли залишила за спиною білі лікарняні двері.

О сьомій вечора — нагальний виїзд наряду Інквізиції; о сьомій тридцять з оточеного будинку міського цирку почали виводити дітей і дорослих.

Клавдій шкріб нігтем пластир на чолі. Що далі, то цікавіше: нічний клуб, цирк…

Напередодні герцоґ вимагав звіту — Клавдію вдалося відбитися. Влада завжди бажала підкорити собі Інквізицію — коли з жадібности, коли зі страху; усі Великі Інквізитори вдало протистояли цьому. Клавдій не був винятком.

Ранішні газети вийшли з фотографіями перекинутого трамвая; у вечірніх ішлося лише про навалу відьом. Коста повернувся до свідомости в реанімації міського шпиталю, але стан його здоров’я лишався невизначеним. Крововилив у мозок.

Клавдій чудово розумів, що, на відміну від Рянкської епідемії та спроби теракту на стадіоні в Одниці, все, що відбувається у Віжні — просто психологічна атака. Ефектне залякування: страх для НИХ — живильне середовище. Чорнозем…

Але кров…

Мокнули під дощем трупи лева і трьох тигрів. Санітарні машини вивозили скривавлених глядачів; жінок, які були того вечора в цирку, відсортували, оточили пластиковими щитами і почали випускати через єдиний вихід, по одній, під перехресні погляди двох Інквізиторів; плакали діти, чіпляючись за материні руки. Лускали повітряні кульки; хтось кляв відьом, хтось Інквізицію. Клавдій не чув відьми. Як тоді, в клубі; він боявся помилитись і тому бездіяльно стояв і чекав.

Метушливий натовп обтікав його, не торкаючись; лише дівчинка років восьми, з білим бантом на потилиці, налетіла на нього і скинула круглі від жаху очі. Десь у переляканому натовпі металася у такому ж розпачі її мати. Або не могла вирватися з-за щитів…

— Не бійся, — сказав Клавдій, але дівчинка реагувала не на слова, які й не зрозуміла, а на чуже, жорстке, страшне обличчя. І тому заридала і кинулася геть.

Подробиці цієї вистави Клавдій з’ясував згодом. За відеозаписом свідчень, звітами і пояснювальними записками він відтворив хід подій краще, аніж міг би роздивитися його із зали, серед чепурної дитячої юрби; якоїсь миті він, оповитий хмарами диму, абсолютно реально і гостро відчув себе дитиною на виставі. Хоча б тією дівчинкою з бантом…

…У фойє продавали повітряні кульки і цукерки на паличках; запах парфумів, пудри, і, головне, звірів — хвилюючий, лоскотний… Зала; дерев’яні крісла з відкидними сидіннями, три дзвінки — і завмирання у грудях, коли яскраве світло повільно згасло. Як давно не була в цирку ця дитина… Років зо тридцять, не менше.

У другому відділенні була анонсована група дресированих хижаків, у першому виступали брати-штукарі у червоних картузах. Дитина із залу, яка взяла участь у номері, отримувала на пам’ять такий самий картуз; бажаючих було чимало, і назбиралося б іще більше, коли б турботливі мами і бабці не втримували своїх дітей — їм було неприємно дивитись, як ті залазять у чорні скрині, що їх потім штрикають шпагами і розпилюють пилами. Дітям, навпаки, вистава подобалась…

Жагуче бажання вистрибнути на арену, куди дивиться тисяча очей, де колами лягає кольорове світло прожекторів, куди біжать ті, які старші й сміливіші. І полохлива сором’язливість, від якої тремтіли ноги та хололо серце. Як тьохкало воно, коли пилка вгризалася у скриню, куди перед тим улізли троє хлопчаків. Яка радість, що вони вийшли неушкоджені, щоправда, тільки двоє. Може, третій вискочив з іншої скрині?

Гримів оркестр, найсправжнісінький, з перламутровими барабанами і жовтими тарелями. На музиках фраки з лелітками. Аби помилуватися ними, дівчинці доводилося підводитися з місця і витягувати шию…

Біля краю арени стояла тітка в блакитній сукні й щось казала, а губи її тремтіли.

Вийшов височенний розпорядник. На його вусатому обличчі, такому самовпевненому на початку вистави, був тепер страх. Такий відвертий, що дівчинка злякалася також. Розпорядник вигукнув щось удавано веселим голосом. І дівчинка зрозуміла, що йому зовсім не весело.

Тітка в блакитному перелізла через бортик і спочатку заглядала в скрині, а потім почала хапати за плечі братів-штукарів, і дівчинка розчула, що вона каже: «Де дитина… де… облиште дурні жарти, у нього хворі нирки… Йому не можна… Віддайте…»

Біля входу на арену зібралися ще якісь люди, і всі вони чомусь насідали на розпорядника, але той не схотів з ними розмовляти, втік за оксамитову портьєру…

І згасло світло.

Хтось засміявся, хтось зааплодував, хтось засвистів. Зляканий хлопчик-сусіда заревів, і його мама схопила його на руки. Чийсь батько соромив свого сина — нема-бо чого боятися, страхополохів у цирк не пускають.

На арені хтось залементував. І хтось закричав серед публіки…

Світло заблимало, як під час аварії на космічному кораблі — у кіно.

На арені була клітка. Без дверцят; смугастий тигр стояв на штукарі: морда в нього була зачервонена. Жінка в блакитному все шукала свою дитину…

Вийшли два тигри. І лев, такий красивий, як на картинці. Дівчинка зовсім не злякалась — але поглянула на маму й відчула, як мокріє сидіння.

Вискочив чоловік зі шлангом, наче поливати квіти. І вдарив струменем тигра з червоною мордою, хотів її помити. Другий