Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Вона спромоглася-таки на посмішку. Присіла на канапу:

— Мені чаю… можна?

Назар серйозно кивнув і пішов на кухню. Івга сховала обличчя у долоні.

Її нудило від хвилювання; понад усе вона боялася помітити гидливість у його погляді чи жесті. І тому насамперед повідомила з неприродним смішком:

— Не бійся… Неініційовані нічим од людей не відрізняються… навіть фізіологічно.

Зайве підтвердження легкого потьмарення розуму. Назар спохмурнів, але промовчав.

Тепер вона ховалася за пальці, і крізь них сочилося чарівне світло ґалеону; Назар порпався на кухні, і дівчині здавалося, що брязкіт посуду цей — знущання над її мрією. Маленькою, теплою, затишною; світить абажур, і коханий готує на кухні чай.

У повітрі витала нотка фальшу.

Так повертається на запорошені, метушливі вулиці людина, яка ціле життя плекала в душі магічні спогади про місто свого дитинства — і завмирає перед дверима рідного дому, не в силі переступити порога. Виявляється, незворотна втрата — не фізичне явище. Можна відтворити «стан речей», при якому була щаслива, і зрозуміти, що чужа в ньому. Повернути все — тільки не себе, якою була тоді. Не кожна смерть виявляє себе назовні, не кожний померлий одразу розуміє, що трапилось…

Назар приніс дві чашки. Поставив тацю на стіл, сів на круглий дзиґлик в куті, спер гострі лікті на гострі коліна.

Її фантазія ще чіплялася за уламки мрії; в її уявному світі Назар був поруч і тримав її за руку; навіть хотіла трохи підіграти собі, підійти до нього — але її охопила тремтлива слабість, і вона не зрушила з місця. Дві картинки не бажали зійтись.

Вона відчула його запах. Комір светра відгонив різким, незнайомим одеколоном і перебивав звичний — шкіри і волосся. Ніздрі Івги затремтіли, намагаючись упіймати аромат, який вислизає; Назар помітив і здригнувся. Чи привиділось? Її помисливість просто нестерпна…

Уявний Назар пестив її руку та просив пробачення за її провину…

Реальний мовчав. Минула тридцять одна хвилина від миті їхньої зустрічі — Івга з жахом відчувала, що нічого не відбувається. Як у порожній замкненій скриньці.

І їй захотілося, аби трапилося будь-що. Навіть погане.

Вона роблено посміхнулася:

— А як ведеться «татусеві»?

Назар підвів очі. Вперше за тридцять дві хвилини вона зустрілася з ним поглядом — і спалахнула від сорому.

В очах його не було ні докору, ні бридливости. Це були колишні його, тільки смертельно втомлені, хворі очі.

— Івго… Я жити без тебе не можу.

Чай лишився невипитим. У кімнаті здійнявся істеричний шторм, від якого зовсім не по-іспанському тремтів іспанський ґалеон.

«Змійка» на старих джинсах Івги не витримала бурі емоцій; Руда зламала її так, як спалила б за собою міст. Вона стягувала з себе все підряд, у голові паморочилося, наче на хисткій палубі. Впали на килим джинси і светр, навіть шпилька для волосся.

— Я… без… тебе…

Вони звалилися спочатку на канапу, а з неї — на підлогу. Прокотилися через усю кімнату — що називається, хвиля пристрасти. Вони більше не були окремі, вони — одне… Нe розтискаючи обіймів, повернулися на канапу і знову, знову пили одне одного, випивали дощенту, переливаючись у іншого, не розрізняючи вже, де інший… Нероздільні.

Він пахнув гарячим потом — її? Власним? Яка різниця — дівчина усолоджувалася ним, незрівнянним запахом їхньої спільности. Укрита від усіх негараздів самотности, всього, що могло і траплялося з нею, коли вона — сама, худим тремтливим тілом, Івга відчувала, що її існування було лише передмовою до цього справжнього. Життя. І прагнула, аби було воно — вічне.

Під ранок пішов дощ.

«Лисичка» лежала на спині, з натягнутою аж до носа ковдрою. Дощ делікатно стукотів жерстяним карнизом, солодко сопів Назар; більше у світі не було звуків. Крізь щільно причинені штори не видно світанку, але Івга знала, що сире небо вже сіріє…

Вона заплющила очі. Заглиблення у себе виявилося болючим — якби можна було втекти… куди-небудь, на вулицю, під дощ… Вийти з себе. Неприємно, незнайомо нило в грудях. Серце не турбувало її ніколи в житті. Що ж, коли-небудь усе буває вперше.

Хотілося прикласти руку — але вона боялася збудити Назара.

У дитинстві її цікавили відчуття ляльок, які вкладаються одна в одну, менша в більшу; що почуває лялька, яка вибралася зі своєї попередниці й дивиться на себе ззовні…

От і вона вибралась. І подивилася — руде дівчисько лежить зі сплячим хлопцем. Недобре передчуття…

Ранок; дівчисько проспало не більш як півгодини — але встигло побачити під собою верхівки лісу, задимлені коридори театру і тіні чугайстрів. Учора вона хотіла зупинити час — час не послухався. І добре зробив.

Цей хлопець… ні, він не змінився. Не подорослішав за час розлуки; Івга дивиться, як сходить з його обличчя смага щастя — Назару сниться вибір, який йому необхідно зробити сьогоднішнього ранку. Тривожний сон.

Вона зрозуміла, що передчуття у грудях зараз перетвориться на УСВІДОМЛЕННЯ…

Ні…

«Я був кращої думки…»

Ну, і добре. Ну, і нехай.

Що там?

…ВТРАТИ.

Воно виявилося коротким і без болю. Просто. Слово з трьох букв: УСЕ.

От тепер усе. Навіть якась полегкість; вона не може пояснити, чому так трапилося. Не знає таких слів. Просто відчуває. Як лисиця усвідомлює мить, коли лисеня більше не потребує її опіки.

Усе.