Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Втім, ТАКИМ вона не бачила його ніколи.

Сьогодні вперше виказала себе Івзі таємниця, про існування якої вона іноді здогадувалася. Важкий камінь на серці Старжа.

Там була жінка, — захолола Івга. Холодне залізо впевнености. Там, у минулому його, майорів привид жінки. І наповнював змістом дивні слова, що тоді — БУЛО. А тепер — НЕМАЄ.

Майже мимоволі з уст її зірвалося ледь чутне:

— І в мене також — немає.

Він не повинен був зрозуміти. Мав здивовано здійняти брови — «що?»

Він зрозумів.

— Це не страшно, Івго. Це ще не горе, не трагедія… Просто свобода.

— І ви обираєте таку свободу ось уже двадцять вісім років?

Клавдій занурився у пару, що здіймалася над його горнятком. Мовчав.

Колись, у кімнаті гуртожитку з десятком дівочих ліжок, говорили про чоловіків і їхню любов.

Більшість осіб чоловічої статі оголошувалася зрадниками — але не заперечувалось, що серед них є й такі, які здатні зберегти любов до смерти. Як лебеді. Один помре — й інший туди ж…

Івгу не цікавили ці балачки. Проблема чоловічої вірности її мало хвилювала; ще кілька років тому вона надавала перевагу книжкам про подорожі. Які там романи…

Хто скаже, що Клавдій схожий на героя «історії кохання»?

А над усім його життям — тінь тієї жінки. Над ліжком, над підземеллям, над цим дачним будиночком. І над могилою його буде стояти ця тінь. Цей димний стовп. Наївні дівчата з гуртожитку уявляли це все зовсім інакше. Як мало вони розуміли в житті…

— Про що ти думаєш, Івго?

Запитання, на яке ще зроду ніхто не відповідав. Або — не відповідав чесно. Вона обрала перше. А він і не чекав іншого.

— Підемо, розкладемо вогнище.

— Для кого?

Слова вихопилися самі собою; вона впіймала його докірливий погляд, і їй захотілося… Відьма бісова!..

Вогнище — тепло і захист, нові зорі на чорному небі, незвичні, чарівні образи перед очима, коли довго дивитися на жериво…

— Клавдію… можна спитати?

— Звісно.

— Що з нею трапилось? З тією жінкою?

Незворушне обличчя, підсвічене полум’ям; давно не ставили Клавдію такого питання. Можливо, що й ніколи.

Або? Його коханки на неозорому ліжку раптом відчували присутність… Почували себе нереальними в порівнянні з НЕЮ. Ревнували. Можливо, хтось із них і спитався: хто ВОНА?..

Клавдій мовчав, але Івга вже знала, що він відповість.

Пломінь зводив у надрах своїх фантастичні палаци — і сам руйнував їх.

— Вона загинула, Івго. Втопилася.

— Двадцять вісім років тому?

— Вона могла б бути твоєю матір’ю. Але ви — однолітки. Ти навіть старша.

— І всі ці роки…

— Неважливо.

— Ні, важливо… ви вважаєте себе винним? Але ж загинула вона не з вашої вини?

Багаття зів’яло. Клавдій підклав гілок, і вогонь спалахнув з новою силою. Новою молодістю. Якби так само можна було повернути молодість людині… Чи все-таки — можна? Тільки для цього потрібно… Що?

Вогнище. Коло світла. Тиша.

— Ми відзвичаїлись… коли тихо. У Віжні ніколи не буває тихо, так, Івго?

Вона поривчасто зітхнула. Стала на всі чотири і почвалала на другий бік ватри, тягнучи за собою пухнастий коц, мов хвіст.

Лисеня.

Клавдій не заперечував.

Вона сіла поруч. Так близько, що при бажанні могла б покласти голову на його плече. Могла, але не наважувалась; тоді він сам притягнув її до себе.

Хвилина. Друга. Вічний танок полум’я.

— Вогонь… не змінився. Так, Клавдію? Тисячоліття… Вони дивилися на нього — стародавні, похмурі. Вони, як ми — тисячі років тому. У голові паморочиться. Так?

— Так.

— Клавдію… З вами бувало так, що хочеться сказати — і не можеш? Слів таких не вигадали. Немає їх… Так?

— Так.

— Я… не хочу спати. Сиділа б так… до світанку. Бо…

— Так, Івго. Посидимо. Тим більше, що лишилося… вже недовго.

Вона влаштувала голову зручніше — і блаженно заплющила очі.

О сьомій службова машина вже стояла біля воріт. Не сигналила — просто чекала. Серце Івги впало.

— У нас ще двадцять хвилин, — безтурботно повідомив Клавдій. — Ще встигнемо випити чаю.

Миша шурхотіла у своєму куті.

Руки Клавдія лежать на краю стола, обабіч горнятка. Білі, зі слідом свіжого порізу, у мотузочках жил.

Мовчав.

— Клавдію…

— Так?

— Це завжди здається, — прошепотіла вона. — Коли втрачаєш когось… ніби винен. У нашому селі, на цвинтарі, був такий лум…

Замовчала. Машина пригнічувала своєю присутністю.

Клавдій блідо посміхнувся:

— Ми дивно говоримо. Наче перед відчиненими дверима. Треба йти, був же ж час на розмови… А тепер — немає. Двері чекають, а ми все зволікаємо, і, виявляється, щось важливе ще не сказане, але вже ніколи.

Він підвівся. Вихлюпнув у вікно чай, зняв з вішака елегантну, без єдиної зморшки маринарку:

— Підемо…

— Це був добрий лум. І недорого