Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Бий, заслужив… Хоча, власне, за що?!

— Хочеш, допоможу зібратись?

— Мені збиратися недовго. Все життя так… трусики-шкарпетки в сумку, куртку-джинси на себе, квиток — і вперед. Тільки цього разу… востаннє.

…Власне, за що?

— Не ображала б ти дарма людину, яка заради тебе… гаразд, мовчу.

— Чому? — вона скинула голову. — Вийде чудовий монолог: «Я так багато для неї… а вона…»

Він зітхнув і повернувся до дверей; вона наздогнала його і раптом обійняла за плечі. Так міцно і несподівано, що він завмер.

— Клавдію… Мені сумно. Не залишайте мене. Єдина людина, якій можна, начебто, вірити… Візьміть мене на вечір до себе. Як дитину беруть, аби завтра веселіше було дибати до притулку.

Він накрив долонями її руки на своїх плечах.

«Нестямне кохання». Стандарт мислення — коли чоловік у літах і при владі опікується красивою дівчиною… Чи це Чугайстир постарався?

Йому згадалося його лисеня. В’язень. Вільнолюбна істота, народжена в і для в’язниці.

— Івго, ти дуже ображена на мене?

— За що? Клаве, я ж розумію, я все… Вибачте мені. Прийміть мене… на один вечір. Я навіть, коли хочете…

Він обернувся.

Руда почервоніла.

— Ні… я не те мала на увазі… Клаве, не дивіться так. Вибачте. Я так багато бачила… чоловіків, яких за одне… ЦЕ легко купити. А я про вас ТАК ніколи не думала. Ви тепер подумаєте, що я… Ну що я за дурепа… хто мене за язик…

— Не плач. Нічого я такого не думаю.

— Справді?

— Я трохи знаюся на відьмах. Не плач.

Це був найдовший вечір у її житті.

Першу його половину вона провела в цілковитій самотності, у величезній квартирі на Штурму, перед темним екраном телевізора. Холодний захід сонця занурив житло Клавдія у недобре червоне світло — на щастя, ненадовго і дівчина перейшла спочатку в смерк, а потім у морок.

Тоді вона понад силу підвелася увімкнути лампу. Кімната в іншому, теплому світлі не заспокоїла її. Руда повернулася у крісло і знову втупилася у порожній екран.

Її життя знову змінювалося. Знову кардинально і несподівано; Івга ще не усвідомила, що трапиться завтра — але інтуіція, загострена роками поневірянь, не лишала надії…

Вона відпочивала в обіймах м’якого крісла і не намагалася спрямувати потік неквапних думок. Це остання можливість відпочити.

Думала і про в’язницю. Бо, хоч як обманював себе Клавдій, ґрати перед відьмою вже ніколи не піднімуться. Особливо в Час Відьми. Надто ж, коли ВОНА — Івга Лис.

Можливо, це манія переслідування, як у Торки. Отже, кожна неініційована цим закінчує… І манією величі також. Вона сиділа перед вимкненим телевізором, і в ній зростала впевненість, що всі в’язниці світу готові перегризтися між собою, повиламувати одна одній зуби ґрат, аби тільки захопити у свою утробу цю лисицю, яка жити не може інакше, окрім як на волі.

За минулий місяць вона постаршала на багато багато років. Не Назар її покинув, і не вона його — ні, просто мрія її — з сонячним ранком і брязкотом посуду під руками коханого — втратила зміст, уже абсолютно неможлива та недосяжна.

Світ, що оточував Івгу, змінився разом із нею. Раніше вона була звіром, який біжить осіннім полем, відкритим для поглядів і пострілів; були безжальні мисливці, але й високе небо, і ялинник, де можна заховатись; тепер мисливці незмірно ближче, а поле перетворилося на скляну дошку, і знесилена лисиця бачила перед собою такі жахливі провалля, яких її слабкий розум раніше не міг і уявити.

Івга сумно зітхнула. Учора їй снилось…

Болюче переплетіння видінь; шугання над деревами, кипляче вариво, зоря на іржавій голці, неможливо довгий похорон, коли мрець уже зотлів, а процесія усе йшла, йшла… Вона стогнала вві сні й прохала помилування…

Їй снилося, що вона вагітна, але нічого, крім радости, не відчуває. Її величезний живіт був легкий, а дитина розмовляла з нею, і горло зводило від майже нестерпної любови. Снилася колиска, наповнена запахом немовляти — запаморочливий молочний запах. А ще — ванночка з плаваючою в ній квіткою, і білосніжна, ніжна тканина, що розгортається, розгортається у нескінченність…

Видіння наклались.

Вона стояла на пагорбі. Ні, вона летіла; почуття, що захоплювало її дух, було скоріше фізіологічне. І ззовні, зі всіх боків, згори та зісподу, ловила відгуки — спочатку слабкі, потім сильніші… наче вона смолоскип, оточений тисячею дзеркал. Або матір, до якої біжать забуті діти, що зросли в розлуці…

Прокинулася на мокрій подушці. Зі злиплими від солі віями. Вчора…

На кухні вдарив годинник. Івга схопилася; босоніж пройшла до коридору, постояла біля вхідних дверей. Піднесла до очей свій власний, старий, багато разів ремонтований…

На годиннику пів до одинадцятої. Клавдія не було; темне місто за вікнами мовчало; лише зрідка порушував його звук військового двигуна, а темряву — промені прожекторів.

Поки дивилася на годинник, він зупинився; Івга повернулася до лампи, покрутила коліщатко, постукала по скельцю.

Десь там, у Палаці, зосереджено нищив її сестер незбагненний Клавдій Старж.

Раптом їй зробилося нестерпно жахливо від думки, що він не повернеться. Що вона так і буде сидіти, чекати, думати — а він не прийде.