Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Їй не дорікнули жодним словом. Ніяк не виказали свою обізнаність — і у відповідь вона відчула щось на зразок вдячности.

Присіла на краєчок канапи, лишаючи місце для старої, але та пішла прямісінько до столу та заходилася біля паруючого варива.

Хтось схлипнув; Івга підвела голову. Дівчинка в спортивному сиділа на своєму рюкзаці і глухо плакала.

— Ти чого? — хрипко спитала стара.

— До мами… хочу, — видихнуло дівча, ховаючи обличчя у колінах.

— Нічого, — озвалася дама. — Скоро вже не будеш хотіти.

Дівчинка схлипнула востаннє — і завмерла.

— Не будеш, — підтвердила стара. — А чого будеш, ось знати б…

Нечутно відчинилися двері. Четверо одночасно обернулись.

Жінка в довгій, до підлоги, сукні без пояса. З чорним прямим волоссям.

— Підемо, сестри… Останнє запитання — може, хтось не бажає йти?

У Івги підтягнуло живіт. Жінка не дивилася на неї — але Івга підозрювала, що питання це з подвійним дном, з натяком; думки її безпорадно перебирали якісь непотрібні спогади, намагаючися зачепитись за головне… Вона стоїть на порозі провалля — усе, більше не буде часу згадати. Щось би добре на прощання…

Чай. Гуси. Вогнище посеред снігу, жовтогарячий шалик, вишнева гілочка, смола, ледь відчутний запах… Усе.

Жінка похилила голову:

— Забудьте вашу скорботу, сестри. Ваша нероджена мати чекає.

Всього лише спортзал. Шкільний. Порожній. Ґрати на вікнах… поверх звичної баскетбольної розмітки складне переплетення тонких чорних ліній. Ні, темно-іржавих, з полиском, наче кров.

— Заходьте, сестри… Чиніть так, як велить вам ваша сутність. Підкорюйтеся своєму єству; прийде час помирати — вмирайте. Прийде час воскресати — воскресайте. Ідіть ниткою, стопа за стопою, не сходьте з дороги. Це ваш шлях, здолайте його весь.

Івга не могла роздивитися мовчазних відьом у дальньому кінці залу. Її трусило, як у пропасниці; дівчинка ридала ридма.

Я маю згадати, — панікувала Івга. Усвідомити життя. Я — востаннє я. Потім мене не буде. Клавдію! Клаве, пам’ятай мене. Як ту дівчинку з юности, як я заздрю їй…

— Лягає шлях ваш. Нехай ляже рівніше.

На підлогу впали чотири довгих мотузки. Чотирма несхожими конфігураціями: перед дівчинкою — майже прямою лінією, перед старою — складним лабіринтом вузлів, у дами — спіраллю, а в Івги…

…плутаний клубок. Такий тугий і заплутаний, що навіть чорноволоса відьма здригнулася і переглянулася зі сестрами.

— Не сходьте з дороги… Йдіть.

Я не пройду, — зраділа Івга. Це пастка, вони все заздалегідь підлаштували…

Вона безтурботно ступила на край мотузки — і тієї ж миті усвідомила, що пройде.

До кінця.

Спалахнув вогонь.

І спортзал зник.

Дівчинка крокувала залізницею, і дві блискучі смуги вказували їй шлях.

Вона спотикалася. Важелі стрілок із каламутними очима ліхтарів вдоволено клацали за спиною. Позначали пройдений етап.

Йшла і дивилася туди, де рейки губилися у млі. Вітер стояв стіною і тиснув їй на обличчя, мов прес.

Відстала від потяга. Треба наздогнати…

Вона знала, що дійде.

Стара клигала сивою нескінченною волосиною. Під нею — темрява. Вона хиталася, ловлячи руками свідомість, що вислизала… пленталася і бачила себе молодою та сильною, як того дня, коли на сіннику застукав її білозубий бурлака, якому вона і встромила в печінку іржавий уламок коси. Вона знала, що досягне мети.

Дама простувала кригою. Знизу, з-під прозорої луски, дивилися на неї її ненароджені діти. Два хлопчики і дівчинка; жінка знала, що не наступить на їхні обличчя, швидше в ополонку… Жінка плутала, поверталася власними слідами і все частіше наштовхувалася на низки інших, крихітних слідів.

Зціплювала зуби й ішла. Вона дійде. У неї немає іншого виходу.

Івга ступала кільчастим тілом жовтого смугастого змія. Його м’язи пружинили під ногами; вона безгучно плакала, зважуючись на кожний наступний крок, бо в кінці шляху її чекала пласка голова з роздвоєним язиком. Немиготливі очі дивилися жорстко і з розумінням; так інколи дивився на неї Клавдій.

«Що ж ти матері не написала?»

«Навіщо їй мої листи… я ж відрізана скибка…»

«Що ж ти не написала?»

«Тільки б вирватись, я напишу, приїду…»

«…Не написала…»

Івга пригиналася і пролазила в тугі петлі, у найвужчі кільця — їй допомагала блискуча, слизька, гладенька луска.

«Я пройду… Зберегти б пам’ять. Поки що я все пам’ятаю. Хто я, де жила, кого любила. Пам’ять…»

«…матері…»

Вона стогнала від приниження. Відчувала себе все більш ницою, нікчемною істотою. Грудкою бруду…

«Клаве, я вас ніколи не побачу».

«Що…»

«…Ніколи. Ні, не треба мене пам’ятати, забудьте…»

«…ти…»

У неї підламалися коліна. Вона впала, чіпляючися за змія. Страшне чекання хтозна-чого.

Пласка голова хитнулась:

«Тепер я тебе вкушу».

«Ні!»

«Час помирати — помри без страху»

Івга закричала. Розчахнулася зміїна паща…

Саме цієї миті на дівчинку вилетів з імли чорний потяг.

Волосина під ногами старої урвалась.

Тріснула крига під