Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я взяв її, не замислюючись. Це був рефлекс, який виробився в мене за роки жебракування. Усе одно що відсмикувати руку від вогню, але навпаки. Лише після того як монета опинилася в моїй руці, я придивився до неї пильніше. Це був цілий мідний йот, рівно половина тієї суми, яку я заплатив за проїзд із ними до Імрі. Коли я підняв очі, Рета вже верталася до фургонів.
Не знаючи напевне, що й думати, я побрів туди, де на краєчку корита для коней сидів Деррік. Поглянувши на мене, він прикрив очі рукою від вечірнього сонця.
— То ти йдеш? Я вже мало не подумав, що ти, може, побудеш трохи з нами.
Я хитнув головою.
— Рета щойно дала мені йот.
Він кивнув.
— Я не надто здивований. Більшість людей — це звичайнісінький баласт. — Він знизав плечима. — А вона високо оцінила твою гру. Ти не думав спробувати себе в ролі менестреля? Кажуть, Імрі добре для цього підходить.
Я знову перевів розмову на Рету.
— Я не хочу, щоб Рьонт на неї злився. Здається, він доволі серйозно ставиться до грошей.
Деррік розсміявся.
— А вона хіба ні?
— Я давав гроші Рьонту, — роз’яснив я. — Якби він хотів повернути мені частину, то, гадаю, зробив би це сам.
Деррік кивнув.
— У них так не прийнято. Чоловік грошей не віддає.
— От і я про це, — сказав я. — Я не хочу, щоб вона через мене вскочила в халепу.
Деррік урвав мене, замахавши руками вперед-назад.
— Я погано все пояснюю, — відповів він. — Рьонт знає. Можливо, він навіть послав її з цією метою. Але дорослі шалдійські чоловіки грошей не віддають. Вважається, що це по-жіночому. Вони навіть не купують нічого, якщо є така можливість. Ти хіба не помітив, що саме Рета торгувалася за наші кімнати та харчі в шинку кілька вечорів тому?
Тепер, коли він сказав про це, я таки згадав.
— Але чому? — запитав я.
Деррік знизав плечима.
— Нема тут ніяких причин. Вони просто так роблять. Саме тому в стількох шалдійських валках їдуть разом чоловіки та дружини.
— Дерріку! — пролунав Рьонтів голос із-за фургонів.
Підвівшись, він зітхнув.
— Обов’язок кличе, — пояснив він. — Побачимось.
Я запхав йот собі в кишеню й подумав про те, що розповів Деррік. Річ була в тому, що моя трупа ніколи не просувалася так далеко на північ, щоб дістатися Шалду. Думка про те, що я не такий бувалий, як гадав, неабияк бентежила.
Я закинув дорожню торбу на плече й роззирнувся востаннє, думаючи, що, можливо, найкраще було б піти без жодних важких прощань. Денни ніде не було видно. Отже, все ясно. Я розвернувся, щоб піти…
…і побачив, що вона стоїть за мною. Вона трохи ніяково всміхнулася, зчепивши руки за спиною. Вона була гарна, як квітка, і зовсім цього не усвідомлювала. Раптом мені перехопило дихання, і я забувся — забув своє роздратування, свій біль.
— Усе-таки йдеш? — запитала вона. Я кивнув.
— Ти міг би поїхати з нами до Аніліна, — запропонувала вона. — Кажуть, вулиці там вимощені золотом. Ти міг би навчити Джосна грати на тій лютні, яку він із собою возить. — Вона всміхнулася. — Я його питала, і він сказав, що був би не проти.
Я замислився про це. Якихось півсекунди я був готовий покинути весь свій план лише заради того, щоб побути з нею ще трохи. Але мить минула, і я хитнув головою.
— Не дивися так, — усміхнено дорікнула вона мені. — Якщо в тебе не складеться тут, то я побуду там якийсь час. — Вона поступово замовкла, явно на щось сподіваючись.
Я не знав, що зможу зробити, якщо в мене не складеться тут. Я покладав на Університет усі свої надії. Та й до Аніліна звідси було кількасот миль. Зі свого в мене був хіба що одяг, який я носив. Як би я її знайшов?
Денна, певно, побачила, як мої думки відобразилися в мене на обличчі. Вона грайливо всміхнулася.
— Гадаю, мені тоді просто доведеться піти шукати тебе.
Ми, ру, мандрівники. Наші життя складаються з зустрічей і розлук, та ще коротких яскравих знайомств між ними. Тому я знав правду. Я відчував її нутром, важку й певну: я більше ніколи не побачу Денни.
Перш ніж я зміг щось сказати, вона нервово озирнулася.
— Мушу йти. Чекай на мене. — Вона ще раз зблиснула своєю бісівською усмішкою, а тоді повернулася й пішла геть.
— Я чекатиму, — гукнув я їй услід. — Побачимося на перехресті.
Вона ненадовго озирнулася й завагалася на мить, а тоді помахала рукою і зникла в ранніх сутінках.
Розділ тридцять шостий
Таланти з мінусом
Тієї ночі я спав за межами Імрі на м’якому ложі з вересу. Наступного дня я прокинувся пізно, помився в струмку неподалік і попрямував на захід, до Університету.
Дорогою я вишукував на обрії найвищу будівлю Університету. З Бенових описів я знав, який вигляд вона матиме: безлика, сіра й схожа формою на цеглину. Більша за чотири амбари вкупі. Без вікон, без прикрас і лише з одними великими кам’яними дверима. Десять разів по десять тисяч книжок. Архіви.
Я прийшов до Університету з багатьох причин, але ця була найсуттєвішою. В Архівах містилися відповіді, а в мене було багато, дуже багато запитань. Передусім я хотів знати правду про чандріян і амірів. Мені потрібно було знати, наскільки правдивою була оповідь Скарпі.
У тому місці, де дорогу перетинала річка Ометі, був старий кам’яний міст. Не сумніваюся, що ви такі знаєте. Це був один з тих величезних стародавніх витворів архітектури, які розкидані по всьому світу, настільки старих і надійно збудованих, що вони злилися з ландшафтом і жодна душа не замислюється про те, хто й чому їх побудував. Цей справляв особливо сильне враження — він був двісті з лишком футів завдовжки й достатньо широким, щоб ним одночасно могли проїхати два фургони, та тягнувся над каньйоном, який Ометі вирізала в камені. Діставшись вершини мосту, я вперше в житті побачив Архіви, які здіймалися над деревами на заході, скидаючись на великий сірокамінь.
Університет стояв у серці невеликого міста. Втім, правду кажучи, я взагалі сумніваюся, що його можна було б назвати містом. Воно зовсім не було схожим на Тарбієн з його звивистими провулками та
