Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Три найважливіші правила хіміка?

Їх я знав від Бена.

— Ставити чітко зрозумілі написи. Відмірювати двічі. Їсти не на робочому місці.

Він кивнув, досі злегка всміхаючись.

— Майстре Кілвін?

Кілвін був шалдійцем і через кремезні плечі та жорстку чорну бороду нагадував мені ведмедя.

— Гаразд, — прогуркотів він, склавши перед собою товсті руки. — Як би ти виготовив лампу, що горить вічно?

Кожен з інших восьми майстрів виразив роздратування якимось звуком чи жестом.

— Що таке? — пробурчав Кілвін, оглянувши їх. — Це моє запитання. Що хочу, те й питаю. — Він знову зосередив увагу на мені. — Отже. Як би ти її виготовив?

— Ну, — повільно заговорив я, — я б, мабуть, почав з якогось маятника. Потім прив’язав би його до…

— Краем. Ні. Не так. — Кілвін прогарчав пару слів і загупав кулаком по столу; кожен удар, коли його рука опускалася, супроводжувався вибухом непевного червонястого світла, що виходило з його руки. — Ніякої симпатії. Мені потрібна така лампа, що не світить вічно, а горить вічно. — Він поглянув на мене знову, шкірячи зуби так, наче ось-ось мене з’їсть.

— Літієва сіль? — не замислюючись, спитав я, а тоді відступився. — Ні, натрієва олія, що горіла в замкненому… ні, трясця. — Я побелькотів і поступово зупинився. Іншим вступникам не доводилося мати справу з такими запитаннями.

Він урвав мене, коротко махнувши рукою вбік.

— Досить. Поговоримо згодом. Елкса Дале.

Лише за мить я згадав, що Елкса Дал — це наступний майстер. Я повернувся до нього. Він скидався на стереотипного зловісного чарівника, без якого, здається, не обходиться безліч поганих атурських п’єс. Суворі темні очі, худорляве обличчя, коротка чорна борода. Попри все це, вираз обличчя в нього був доволі привітний.

— Слова першого паралельного кінетичного зв’язування?

Я жваво їх відтарабанив.

Він, судячи з усього, не здивувався.

— Яким зв’язуванням майстер Кілвін скористався лише секунду тому?

— «Ємнісна кінетична світність».

— Скільки триває синодичний період?

Я кинув на нього здивований погляд.

— Місяця? — запитання сильно виділялося на тлі інших двох.

Він кивнув.

— Сімдесят два цілих й одну третину дня, пане. Плюс-мінус.

Він знизав плечима й криво мені всміхнувся, ніби сподіваючись упіймати мене на останньому запитанні.

— Майстре Гемм?

Гемм поглянув на мене з-над складених докупи пальців.

— Скільки ртуті знадобилося б, щоб відновити два джили білої сірки? — зарозуміло спитав він — так, ніби я вже відповів неправильно.

За годину тихих спостережень я, з-поміж іншого, дізнався й таке: у цій компанії майстер Гемм — найжахливіший падлюка. Він насолоджувався неприємними відчуттями студентів і робив усе що міг, аби їм дошкулити та вибити з колії. Він полюбляв каверзні запитання.

На щастя, я бачив, як він ловить на цьому інших студентів. Річ у тому, що білу сірку не можна відновлювати за допомогою ртуті.

— Ну, — протягнув я, вдаючи, ніби обдумую запитання. Геммова самовдоволена усмішка з кожною секундою ставала ширшою. — Якщо припустити, що ви маєте на увазі червону сірку, то потрібно було би близько сорока однієї унції. Пане. — Я жваво йому всміхнувся. Показав усі зуби.

— Назви дев’ять основних логічних помилок, — гарикнув він.

— Спрощення. Узагальнення. Обтічність. Редукція. Аналогія. Хибний причиновий зв’язок. Семантизм. Безвідносність… — Я замовк, бо не міг згадати офіційну назву останньої. Ми з Беном називали її «Налт», на честь імператора Налто. Мене бісило, що в мене не виходило згадати її справжню назву, позаяк я вичитав її в «Риториці і логіці» всього кілька днів тому.

Роздратування, напевно, відобразилося в мене на обличчі. Поки я мовчав, Гемм зло на мене подивився і сказав:

— То ти все ж таки не знаєш усього?

Він відкинувся на спинку крісла з задоволеним виразом обличчя.

— Якби я не думав, що мені є чого повчитися, то мене б тут не було, — ущипливо відказав я, перш ніж спромігся знову опанувати свій язик. На іншому кінці столу пролунав низький смішок Кілвіна.

Гемм роззявив рота, але Ректор змусив його замовкнути поглядом, поки він не сказав іще щось.

— Отже, — заговорив Ректор, — на мою думку…

— Я б теж хотів дещо запитати, — промовив чоловік праворуч від Ректора. Він мав акцент, який я зовсім не міг визначити. А може, річ була в тому, що його голос мав певний резонанс. Коли він заговорив, усі, хто сидів за столом, трохи заворушились, а тоді застигли, наче листочки, яких торкнувся вітер.

— Майстре-Іменувачу, — промовив Ректор з повагою та острахом водночас.

Елодін був молодшим за інших щонайменше на десяток років. Він був чисто поголений і мав глибокі очі. Середнього зросту, середньої статури — в ньому не було нічого особливо примітного, крім того, як він сидів за столом: то напружено за чимось стежить, то, уже знудившись, неуважно дивиться на високі балки стелі вгорі. Він страшенно нагадував дитину, яку змусили посидіти з дорослими.

Я відчув на собі погляд майстра Елодіна. Справді відчув — придушив у собі дрож.

— Согекет ка Сіару крема’тут ту? — запитав він. «Як добре ти володієш сіаруською?»

— Рієуса, та крелар деала ту.

«Не дуже, дякую».

Він підняв руку, тицьнувши вказівним пальцем угору.

— Скількома пальцями я показую вгору?

Я помовчав якусь мить, замислившись над запитанням довше, ніж начебто годилося.

— Щонайменше одним, — сказав я. — Певно, не більше, ніж шістьма.

Він широко всміхнувся та дістав другу руку з-під столу; на ній два пальці показували вгору. Він помахав ними вперед-назад, привертаючи увагу інших майстрів, і при цьому неуважно, по-дитячому захитав головою з боку в бік. Тоді поклав руки на стіл перед собою й раптом посерйознішав.

— Знаєш сім слів, які закохають у тебе жінку?

Я подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи немає у запитанні якоїсь каверзи. Не прозвучало більш нічого, і я просто відповів:

— Ні.

— Вони існують, — запевнив він мене й вдоволено відкинувся на спинку крісла. — Майстре-Лінгвісте? — Він кивнув Ректорові.

— Здається, це охоплює більшість наук, — промовив Ректор майже собі під ніс. Мені здавалося, що його щось збентежило, але не міг здогадатися, що саме: надто вже він був зібраний. — Вибачиш мені, якщо я поставлю кілька запитань менш наукового характеру?

Не маючи справжнього вибору, я кивнув.

Він обдарував мене довгим поглядом, який, здавалося, розтягнувся на кілька хвилин.

— Чому Абенті не надіслав із тобою рекомендаційного листа?

Я завагався. Не всі мандрівні артисти такі поважні, як наша трупа, тож їх, звісно, поважали не всі. Але я сумнівався, що тут найкраще збрехати.

— Він покинув мою трупу три роки тому. Відтоді я його не бачив.

Я побачив, як на мене дивиться кожен майстер. Я мало не чув