Обурливо гарна, або Ліки Його Високості - Ольга Обська · автор

Тельмар справді не став виганяти Сніжану. Просто перестав звертати на неї увагу. Схилився над хлопчиком. Водив над ним руками якийсь час, а потім поклав обидві долоні на сонячне сплетіння. В одну мить стихли всі звуки. Це було дивно. Сніжану приголомшила тиша. Моторошний мороз пішов по шкірі.

Настінні світильники повільно згасли. Але кабінет не поглинула повна пітьма. Здавалося, якесь світіння йде від долонь Тельмара. І це світіння посилювалося. Раптом повітря пішло в рух — піднявся вітер. Вітер? Але як таке можливо в наглухо закритому кабінеті? Однак Сніжана цілком виразно відчувала прохолодні потоки, а разом з ними і протяжне леденіння.

Космате волосся цілителя коливалося. Губи рухалися ледь помітно. Він щось шепотів, але слів розібрати було неможливо. В його очах поблискувало потойбічне світло, як у самого диявола.

Різкий запах, що чимось нагадує запах нашатиря в суміші з солодкуватим ароматом дурману, вдарив у ніс. І в ту ж мить Сніжана почула спочатку слабкий стогін, а потім виразне:

— Мамо.

Тельмар одразу зняв долоні з хлопчика. Вітер стих, світильники запалилися знову, кабінет набув свого звичного вигляду.

Дитина спробувала підвестися.

— Мамо.

Сніжана підскочила до нього. Допомогла сісти.

— Брайзе, мама тут. Поруч, — сказала м'яко. — Зараз покличу.

Вона глянула на Тельмара. Той кивнув, показуючи, що можна. Через пару хвилин щасливі батьки вже тримали в обіймах малюка, безперервно обсипаючи подяками цілителя.

Тельмар був небагатослівний. Звелів укласти дитину спати і пообіцяв зранку її навідати. У кабінеті знову стало тихо. Цілитель, схоже, був радий цій тиші, і тому, що сьогодні більше відвідувачів не передбачалося. Але Сніжана не могла залишити його в спокої. Занадто була вражена подією.

— Що сталося з хлопчиком?

Тельмар не поспішав відповідати. Неквапливо підійшов до стелажу зі склянками і зняв одну. Сніжана дивилася на його долоні. На них набрякли потворні пухирі, як від опіків. Тельмар відкрив склянку та наніс на долоні мазь.

— Боляче? — Сніжану кольнуло співчуття.

Цілитель зміряв її колючим поглядом, показуючи, що не потребує співчуття.

— То що було з хлопчиком? — Сніжана підійшла ближче.

— Брайз проклятий, — неохоче кинув Тельмар.

Прокляття? Для земного медика звучало надто незрозуміло.

— Ви для цього проводили ритуал? Зняти прокляття? — дурне питання. Для чого ж іще? — Вийшло?

— Ні. Прокляття складне — трирівневе, — вирішив-таки дати коротке пояснення Тельмар.

Але слова анітрохи не прояснили картини. Скоріше навпаки.

— Що означає трирівневе?

Тельмар скривився. Не через питання Сніжани. Один із пухирів на його долоні луснув. Відчувалося, що опіки таки дуже болючі.

— Цілюща енергія йшла до хлопчика через ваші руки? — поставила Сніжана наступне запитання. — Як ви це робите?

— Забагато запитань, — Тельмар уїдливо посміхнувся. Пробурчав щось на кшталт: — Набридлива північниця.

Довго дивився впритул. Чекав, що Сніжана відведе погляд? Не дочекався.

— Гаразд, ходімо, — сказав рішуче і човгаючи ногами попрямував до дверей.

— Куди?

— Хотів це зробити завтра. Але, взагалі-то, це потрібно було зробити ще вчора.

— Що? — Сніжана слухняно пішла за цілителем.

Він вийшов з кабінету і попрямував вглиб своїх володінь. Рухався з якимось багатозначним мовчанням — усе далі й далі у темряву нескінченного коридору.

Хтозна звідки несподівано піднялося незрозуміле хвилювання. Сніжана крокувала поруч, навіть не наважувалася повторити запитання, куди вони йдуть. На щастя, Тельмар зволив пояснити.

— Ніхто не має права дізнатися про потаємні знання, і ніхто не має права цілити людей, поки не принесе священну клятву Наль-Халіте.

Клятва Наль-Халіте? Щось на зразок земної клятви Гіппократа? Тепер випускники медінститутів виголошують «клятву лікаря», яка хоч і видозмінилася та осучаснилася, але все так же повторювала основні канони давньої клятви, придуманої давньогрецьким цілителем і філософом — знамениту «не нашкодь» і обіцянку зберігати лікарську таємницю.

Темний коридор уперся у двері. Тельмар зняв з шиї ключ і відімкнув замок. У Сніжани дихання перехопило, коли зробила крок усередину. Простора кругла зала заворожувала величчю. Нескінченно висока стеля. Вузькі довгі вікна з темним склом, що майже не пропускають світло. На склі — руни. Загадкові символи поблискують сріблястим. Між вікнами високі кам'яні статуї, що зображують людей у просторих хламідах. А може, не людей — місцевих богів? Але найбільше чомусь здивував стовп синього світла, що йде вгору, розташований рівно посередині зали.

— Анабель з Лаамарії, ти готова принести клятву Наль-Халіте? — офіційним тоном запитав Тельмар коли підвів її до стовпа світла.

— Готова.

Сніжані залишалося ще кілька місяців навчання, перш ніж вона отримала б диплом лікаря і виголосила слова клятви Гіппократа. Це хвилюючий момент для кожного майбутнього медика. Сніжана не любила порожній пафос і пишномовні фрази, але до клятви Гіппократа ставилася з трепетом. Вона збиралася промовити слова клятви, пропустивши їх через серце. Щиро. Як святу обітницю на все життя. Це мало статися в урочистій обстановці актового залу медінституту, але відбудеться зовсім в іншому залі, моторошному у своїй середньовічній потойбічності. Чи могла Сніжана подумати про таке? Але вона була готова.

— Ти впевнена? — уважно подивився Тельмар. — Клятва Наль-Халіте не має зворотної сили. Людина, що дала її, має бути вірна їй повік. На порушника клятви чекають страшні біди та прокляття. Ти впевнена?

— Так, — твердо промовила Сніжана.

— Ніколи не думав, що посвячуватиму в цілителі жінку, — не пропустив нагоди побурчати Тельмар. — Роздягайся, — скомандував владно.

— Що? — обурилася Сніжана.

— Оголи ліве плече, — розшифрував наказ Тельмар. — Чи як, по-твоєму, я нанесу тобі мітку цілителя? — уїдливо підняв кущисту сиву брову.