Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
Уранці, як тільки трактат забрали, Шабтай миттю заснув і проспав майже увесь день. А потім зачинився у тій самій кімнаті, де читав рукопис, сказавши, що в нього виникла одна ідея, попросив його не турбувати.
Довго, дуже довго сидів Шабтай над розрахунками, думав, страждав, винаходив, але наступного ранку вийшов звідтіля.
— Розкриття ери звільнення почнеться в 5408 році! — крикнув він. — Має трапитися щось катастрофічне, муки вигнання сягнуть крайньої межі, і Машіах відкриється світові!
Мушу сказати, я в це не повірив. Точніше, не зовсім повірив, бо Шабтай явно перевтомився. Він нічого не їв, виглядав наче похований живцем, якого вчасно витягли з гробівця: блідий, з запалим лицем, хворими очима, прикритими обважнілими повіками.
Промовчав, бо бачив, що сперечатися з Шабтаєм не можна, мав надію, що се минеться, забудеться, закриється новими враженнями, і мій брат не рватиме собі душу через математичні розрахунки настання ери звільнення.
5408 — або 1648 рік за християнським календарем — не обіцяв євреям жодного лиха. Принаймні, становище османських підданих Закону Мойсеєвого анітрохи не змінилось, і очікувати начебто не було чого.
Одного чудового дня Шабтай прибіг до мене в кімнату й попередив, що сьогодні в синагозі «Португалія» після мінхи (полудневої молитви) буде невелика дискусія з каббалістичних питань.
— Якщо хочеш — приходь, а то вже набридли ці уроки в кабінеті, — мовив він.
— А з ким ти хочеш посперечатись? — поцікавився я в Шабтая.
— З раббі Йосифом Ескапа і Соломоном Альґазі.
— Ну, ти їх одразу не поб'єш, це навіть котові зрозуміло. Зазирну ближче до вечора, в мене сьогодні чимало справ назбиралось, — пообіцяв я, — і то, якщо час знайду.
До «Португалії» (синагогу називали так тому, що у ній збирались вихідці з Португалії) я прийшов, коли диспут був уже в самому розпалі. Вільного місця ніде не залишилось, і я примостився в дальньому кутку. Звідти мені було погано чути, зате я добре бачив розпаленого Шабті, який водив руків’ям указки по розгорнутому сувої і щось завзято вигукував.
Якби я зумів залізти на люстру, то, напевно, зміг би все побачити, але з дитинства я лазив кепсько, та й люстра висіла на тоненькому шнурі.
Та все ж картина, що постала перед моїми короткозорими очима, вражала.
На бімі височів мій брат Шабтай, а довкола нього півколом стояло біля двох десятків євреїв, увесь квіт Ізміру, загорнуті в довгі білі талеси і з незнятими після мінхи чорними коробочками тфіллін рош. Вони відчайдушно жестикулювали, заперечували і навіть погрожували Шабтаю, але, нагадую, зі свого далекого кутка я не чув усіх слів, а пробитись ближче не вдавалось.
Найголосніше лунала фраза «од меат ха-геула» — звільнення близько, Шабтай повторював її з маніакальною впертістю. Він також згадував цифру 5408, яка, як він вважав, є датою початку розкриття вже народженого Машіаха. Мова Шабтая, утім, не потопала в морі заперечень. Серйозно з ним полемізував лише раббі Соломон Альґазі, а раббі Йосиф Ескапа більше простягав до нього руки й бурмотів собі в бороду, аніж намагався заперечити.
Чим далі, тим гарячіше розпалювалась суперечка і тим сильніші арґументи віднаходив раббі Соломон Альґазі. Він навіть погрожував Шабтаю херемом — відлученням від громади, якщо той продовжуватиме наполягати на своїх хибних думках. Або мені це причулося? Стояв такий ґвалт, що навіть вигуки «шекет, шекет!»[1] не могли нікого вгамувати. Поважні євреї у гніві щипали кінчики борід, краї молитовних покривал здіймались, наче крила… Цілковитий Содом! У натовпі я навіть не помітив молодшого брата Елі, який тихенько прокрався у синагогу послухати Шабті, й про те, що він також сидів у «Португалії» довідався вже після суперечки. Вдома я застав Елі, що сидів на підлозі, наче в жалобі, й перелякався. Елі плакав, обхопивши ноги руками, розгойдувався й скавулів, наче вовченя.
— Що трапилось. Елі? Чого ти виєш?
— Шабті схибнувся, — відповів він, дивлячись на килим і не наважуючись підняти очі. — Він оголосив себе Машіахом…
— Що за маячня, — мовив я, — подумаєш, посперечались про час його пришестя. Ти щось наплутав, Елі. Такого бути не може!
— Може, — сказав Елі. — Ще тиждень тому до мене постукав Авнер. Ти знаєш його, це син ювеліра, учень Шабтая. І каже, що Шабтай провадив з ним дуже дивні розмови. Про Машіаха, ніби ним може виявитися кожен єврейський хлопчик з роду Давидового, який народився у вирахуваний ним проміжок. І можливо, навіть він, Шабтай Цві, є Машіахом…
А тепер він привселюдно оголосив про це в синагозі! При всіх рабинах! Чим ти поясниш вчинок Шабтая, як не божевіллям?
— Напевно, ми його не так зрозуміли, — висловив я здогад, поміркувавши. — Шабті живе у світі Каббали, навіть