Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
— Пані, мені вчора сказали, що в турецькому кварталі з’явилась нова крамниця. Там продають чарівні манускрипти!
Пані Сабіна скривилась.
— Нащо вони мені? Ти ж бо знаєш, що я не люблю ворожок, індійських факірів і персів-черевомовців…
— Тоді відпустіть мене, пані, — похнюпилась Маріца, — на хвильку, піду подивлюся. Кажуть, начебто той турок відчитує долю…
— Е ні, — зітхнула пані, — поїдеш зі мною.
— Зволите приготувати повіз?
— Зволю. І зніми фартух, нехай думають, ніби ти — моя компаньйонка, вбога родичка.
— Слухаю, пані.
Через півгодини до щойно відчиненої крамниці Леві під’їхала карета, з якої вийшла розкішна дама в супроводі Маріци, що вдавала з себе згідно примхи Сабіни, яка полюбляла жарти, перевдяганки й розиграші, її компаньйонку.
Вона озирнулась на всі боки, ніби вишукувала когось, хто міг їх звинуватити у відвіданні турецького кварталу, й, не побачивши, сміливо ступила до «Османа Седе, книгаря зі Стамбула».
Леві, що вже встиг скласти собі уявлення про вавилонське змішання народів, вір та мов, що панували у Львові, зовсім не здивувався з появи пані Сабіни. За цей час до нього встигли зайти відвідувачі — греки, двоє вірменських купців, що просили амулети для приваблення грошей, французька модистка й четверо караїмів. Усі вони звертались до власника крамниці такими дивними мовами, що Леві, якби не народився в Туреччині в єврейській родині і не встиг повештатися по Європі та Азії, навряд чи їх зрозумів би. Але тут він відповідав грекам грекою, вірменам вірменською, а для француженки підібрав спотворену латину, яка з додатком ніжних закінчень нагадала їй рідну мову, караїмам — єврейською. Звичайно, що до пані Леві сказав «дзінь добри» й назвав її ясновельможною.
— Мені потрібна річ, яка б змогла зробити мене щасливою, — сказала Сабіна. — Я чула, що у вас є магічні манускрипти, котрі відкривають великі таємниці віднайдення гармонії…
Леві здивувався так, що з нього почала сповзати міцно приклеєна маска турка Османа, але отямився і запропонував пані кілька раритетів з алхіміко-розенкрейцерівської серії, що передбачливо тримав для допитливих поляків.
— Ось, чи не бажаєте анонімний твір «Вогонь саламандри», — розкланявся він, — вельми помічний при життєвій… — і, побачивши нещасну посмішку на блідих устах Сабіни, додав, — від меланхолії. Дуже рідкісна рукописна книга зі срібними застібками. Не можу навіть сказати, чи ще десь така є. Придбавши її, ви дізнаєтесь, чому саламандра, катована вогнем, ніколи не згоряє остаточно й відроджується заново. Є і рецепти…
— Як приготувати саламандру? — усміхнулась пані Сабіна.
— Ні, — сказав Леві, — в ній написано, як самому уподібнитися до саламандри.
Що за маячня! Я десятки разів смажив саламандр на вогні з голоду, і жодна з них не воскресла з попелу, подумав він про себе, але якщо пані в це вірить, то нехай.
Вони ще довго обговорювали різні містичні трактати, і Сабіна відчула, що їй зовсім не хочеться йти з крамниці Леві. Пані навмисне розпитувала його про все, що бачила на полицях, але через годину зібралась з духом й купила «Вогонь саламандри», виклавши на прилавок жменю злотих.
— Що за красуня! — зітхнув Леві, коли пані Сабіна сіла до карети. — Якби вона народилась в Стамбулі, то стала б улюбленою дружиною султана. Утім, і у Львові в неї, либонь, відбою нема від залицяльників.
Проте Леві очікував на візити не лише польської аристократії, але й раббі Нехемії Коена. А той не квапився завертати до турецького кварталу.
Тим часом до крамниці зайшов Фатих Кепе, щоб запросити нового букініста до батька, Селіма Кепе, на філіжанку кави.
— З радістю, — сказав Леві.
І замислився. Що могло трапитись в родині раббі Нехемії, якщо той відмовився від щоденної прогулянки східними куточками Львова? Зазвичай після вранішньої молитви, яку проводив у синагозі Нахмановичів, Нехемія Коен згортав талес, вкладав його разом з тфіллін в особливий оксамитовий мішечок, розшитий золотими нитками, прикрашений пухнастими китицями, і вирушав на прогулянку. Проминувши єврейські вулиці, де все було для нього знайоме, раббі, пройшовши крізь Татарську браму, завертав на Сарацинську, що її серед обивателів називали Поганською — або просто Поганкою, в той самий турецький квартал, де замешкав Леві. У невеличких крамничках, напханих всіляким мотлохом, раббі Нехемії щастило віднаходити єврейські манускрипти, світильники, амулети та інші старожитності, значення яких продавці не розуміли. Щонайрідкісніший рукопис з Каббали міг продаватися турком чи татарином за мізерію й лежати в одній купі з різним містичним мотлохом — сонниками, ворожільними таблицями, алхімічними байками, талісманами для породіль та колодою карт для гри в «тарок».
Аби не проґавити ймовірний скарб, раббі Нехемія Коен, пристрасний колекціонер, чия збірка єврейських книг вважалась найкращою в Галичині, наважувався покидати межі ґетто і йшов Поганкою. В оточенні іновірців він, звісно, чувся не так впевнено, як у себе на Староєврейській, але турки й татари, мешканці Сарацинської, відчували потаємний страх перед єврейським мудрецем. Вони приписували поважному раббі вміння творити дива, перетворювати людей на мишей і жаб, літати по Львову вночі (Селім, батько Фатиха Кепе, присягався у кав’ярні, ніби якось бачив постать Нехемії, що повисла в повітрі над дахами), а тому не наважувались обдурити чи обрахувати.
До того ж, після повернення Нехемії зі Стамбула, львів’яни стали вважати його ледь не праведником, який не побоявся задля істини прикинутися
