Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський
– Чи звинувачений… – Суддю, схоже, не цікавило, що ще доводить відсутність доказів. – Чи звинувачений визнає провину?
– Не визнаю. – Ґеральт не звернув увагу на розпачливі сигнали пані адвоката. – Я невинний, жодного злочину я не вчиняв.
Мав він трохи вправності, був у нього досвід спілкування з виміром справедливості. Також він поверхово ознайомився з літературою з цього предмета.
– Звинувачують мене через упередження…
– Протестую! – крикнув асесор. – Звинувачений проголошує промову!
– Відхиляю.
– …через упередження до моєї особи та професії, інакше кажучи, у результаті praeiudicium, а praeiudicium наперед містить у собі брехню. До того ж звинувачують мене в результаті анонімного доносу, причому лише одного. Testimonium unius non valet. Testis unus, testis nullus. Ergo[8], це не звинувачення, а лише припущення, чи то praesumptio. А припущення залишає сумніви.
– In dubio pro reo! – отямилася захисниця. – In dubio pro reo[9], Високий Суде!
– Суд, – суддя гепнула молотком, розбудивши збляклого підсудка, – постановив визначити майнову заставу в розмірі п’ятиста новіградських крон.
Ґеральт зітхнув. Цікаво йому було, чи обидва його співтовариша з камери вже отямилися й чи зробили з того, що сталося, якийсь висновок. Чи доведеться їм натовкти й всипати наново.
А місто що таке, як не народ?!
В. Шекспір. Коріолан[10]На самому краєчку велелюдного торжища стояла недбало збита з дощок ятка з престарезною бабусею в солом’яному капелюшку, кругленькою та рум’яною, наче добра фея з казки. Над бабусею висів напис: «Щастя та радість – тільки в мене. Огірок у подарунок». Ґеральт затримався, вигріб мідяки з кишені.
– Налий, бабцю, – зажадав похмуро, – півкварти щастя.
Вдихнув поглибше, випив одним махом, видихнув. Витер сльози, які сивуха витиснула в нього з очей.
Був вільним. І злим.
Про те, що він вільний, довідався, що цікаво, від особи, яку знав. Заочно. Був це той самий передчасно полисілий юнак, якого на його очах вигнали з австерії «Natura Rerum». І який, як виявилося, був канцелярським щуром у трибуналі.
– Ти вільний, – заявив йому полисілий юнак, сплітаючи та розплітаючи худі та поплямовані чорнилами пальці. – Заставу сплачено.
– Ким сплачено?
Інформація виявилася конфіденційною, полисілий канцелярський щур відмовився її надати. Відмовився також – і також рішуче – повернути реквізовані сакви Ґеральта. Де, окрім іншого, були готівка й банківські чеки. Рухоме майно відьмака, – заявив він не без злостивості, – було розцінене владою як cautio pro expensis – внесок на рахунок судових коштів та можливих покарань.
Сперечатися було безглуздо й без сенсу. Ґеральт мусив радіти, що при виході з в’язниці йому віддали хоча б ті речі, які під час затримання він мав у кишенях. Особистий дріб’язок та дрібні гроші. Такі дрібні, що нікому не захотілося їх красти.
Він порахував мідяки, що залишилися. І посміхнувся до старенької.
– І ще півкварти радості попрошу. За огірок дякую.
Після бабусиної сивухи світ помітно покращився. Ґеральт знав, що це скоро мине, тож приспішив кроки. Мав справи, які треба було вирішити.
Пліточка, його кобила, на щастя, залишилася поза увагою суду й не увійшла в почет cautio pro expensis. Була вона там, де він її залишив, – у боксі стайні, доглянута й нагодована. Такого поводження відьмак не міг залишити без нагороди незалежно від стану власного майна. Зі жмені срібних монет, що вціліли у вшитій в сідло схованці, кілька відразу отримав стаєнний, якому від тої щедрості аж подих відібрало.
Горизонт над морем темнів. Ґеральтові здалося, що він бачить іскорки блискавиць.
Перед входом до кордегардії він завбачливо набрав у груди свіжого повітря. Не допомогло. Пані стражниці сьогодні мусили з’їсти більше квасолі, ніж зазвичай. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може, це була неділя.
Одні, як завжди, їли. Інші були зайняті грою в кості. Побачивши його, встали від столу й оточили його.
– Гляньте, відьмак, – сказала комендантка, стаючи дуже близько. – Узяв і приліз.
– Я залишаю місто. Прийшов забрати свою власність.
– Якщо ми дозволимо, – інша стражниця штурхнула його ліктем начебто випадково, – то що це нам дасть? Викупити тре’, братчику, викупити! Гей, дівчатка! Що він має кожній зробити?
– Нехай кожну в голу дупу поцілує!
– Та й лизне! Поглибше!
– Та ні! Ще чимось заразить нас!
– Але він нам винен. – Ще одна наперла на нього бюстом, твердим, наче скеля. – Завинив нам, має щось приємненьке зробити, нє?
– Хай якусь пісеньку нам заспіває. – Інша голосно перднула. – А мелодію під оті мої ноти підбере!
– Або під мої! – Інша перднула ще голосніше. – Бо мої голосніші.
Решта дам аж за боки хапалася від сміху.
Ґеральт проклав собі шлях, намагаючись не застосовувати насилля. У ту мить двері складу депозитів відчинилися й у них став мосьпан у бурих опанчі й береті. Депозитор Гонсхорек, чи як там його. Побачивши відьмака, роззявив рота.
– Ви? – пробелькотів. – Як же воно? Ваші мечі…
– Саме так. Мої мечі. Попрошу їх.
– Але ж… Але ж… – Гонсхорек похитнувся, схопився за груди, ледь хапаючи ротом повітря. – Але ж я тих мечів не маю!
– Вибач?
– Не маю… – Обличчя Гонсхорека почервоніло. І скорчилося, наче в пароксизмі болю. – Їх же ж забрано…
– Як так? – Ґеральт відчув, як охоплює його холодна лють.
– Забра… но…
– Як це – забрано? – Він ухопив депозитора за груди. – Ким, сука, забрано? Що воно, нахєр, має значити?
– Розписка…
– Власне! – Він відчув на руці залізну хватку. Комендантка стражі відіпхнула його від Гонсхорека, що саме почав задихатися. – Власне! Покажи розписку!
Відьмак розписки не мав. Розписка на отримання зброї залишилася в його саквах. Саквах, реквізованих судом. Як внесок за рахунок судових коштів та можливих покарань.
– Розписка!
– Не маю. Але…
– Немає розписки – немає депозиту, – не дала йому скінчити комендантка. – Мечі забрано, не чув? Сам же ж, напевне, і забрав. А тепер вертеп тут крутиш? Віджати щось бажаєш? А ніц тобі з того. Забирайся геть.
– Я не піду, поки…
Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягнула Ґеральта й розвернула його. Обличчям до дверей.
– Нахєр пішов.
Ґеральт жінок бити відмовлявся. Утім, щодо того, хто мав плечі, наче борець, живіт – наче рулет, а литки – наче дискобол, а до того всього ще й пердів, наче мул, не мав жодних бар’єрів. Відіпхнув комендантку й з усіх сил гепнув їй у щелепу. Своїм улюбленим правим гаком.
Інші завмерли, але лише на мить. Комендантка ще не встигла приземлитися на стіл, розбризкуючи довкола квасолю й перцевий соус, а вони вже насіли на відьмака. Одній він без роздумів розквасив носа, другій дав так, що
