Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

– На те, – сказав гордо трубадур, – ремедіум знайдеться. Я тебе підтримаю фінансово… Ґеральте? Що діється?

– Повернися до бондарні й принеси мені клепку.

– Що?

– Принеси мені клепку. Хутко.

Вуличку загородили трійко кремезних здоровил із поганющими неголеними й немитими пиками. Один, плечистий настільки, що майже квадратний, тримав у руці окуту палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана. Другий, із кожухом хутром наверх, носив тесак, а за поясом мав абордажну сокирку. Третій, засмаглий, наче моряк, озброєний був довгим, паскудним із виду ножем.

– Гей ти там, смердюше рівійський! – розпочав квадратний. – Як почуваєшся без мечів на спині? Наче з голою сракою на вітрі, га?

Ґеральт дискурсу не підтримав. Чекав. Чув, як Любисток лається з бондарями за клепку.

– Уже немає в тебе іклів, виродку, отруйна відьмача гадино, – продовжував квадратний, схоже, найвправніший в ораторському мистецтві. – Гадини без іклів ніхто не злякається! Бо воно тоді наче черв’як чи інша мінога глистувата. Ми таку мерзоту під підбор беремо та в кашу чавимо. Щоби не посміло воно більше в міста наші заходити, поміж поштивими людьми. Не станеш, стерво, наших вулиць слизом своїм бруднити! Бий його, браття!

– Ґеральте! Лови!

Він підхопив кинуту клепку на льоту, відскочив від удару палицею, гепнув квадратного в голову збоку, закрутився, тріснув головоріза в кожусі в лікоть – головоріз крикнув та випустив тесак. Відьмак ударив його під коліно й повалив, після чого проскочив поряд та зацідив клепкою в скроню. Не став чекати, поки головоріз упаде, і, не перериваючи руху, знову вивернувся з-під палиці квадратного, бацнув його по пальцях, затиснутих на дубці. Квадратний заричав від болю й випустив палицю, а Ґеральт ушкварив його по черзі у вухо, у ребра й у друге вухо. А потім копнув між ногами з розмаху. Квадратний упав і став округлим, скрутився, скорчився, торкаючись землі чолом.

Засмаглий, з трійці найспритніший і найшвидший, затанцював навколо відьмака. Уміло перекидаючи ніж із руки в руку, атакував на зігнутих ногах, тнучи навхрест.

Ґеральт легко уникав ударів, відступав, чекав, поки той зробить крок ширше. А коли те сталося, замашним ударом клепки відбив ніж, піруетом обкрутився навколо напасника й зацідив йому в потилицю. Зарізяка впав на коліна, а відьмак ткнув його в праву нирку. Тицьнутий завив і напружився, і тоді відьмак дістав його клепкою трохи нижче вуха, у нерв, відомий медикам як привушне сплетіння.

– Йой, – сказав, ставши над зарізякою, що звивався, хрипів і давився криком. – Це має бути боляче.

Розбійник у кожусі витягнув з-за пояса сокирку, але не вставав із колін, не знаючи, що робити. Ґеральт розвіяв його сумніви, приваливши клепкою по потилиці.

Вуличкою, розпихаючи збитих у купу глядачів, набігали пахолки з міської стражі. Любисток угамував їх, посилаючись на знайомства, гарячково пояснював, хто тут був нападником, а хто діяв у самообороні. Відьмак жестами підкликав барда ближче.

– Прослідкуй, – повчав, – аби взяли цю мерзоту в колодки. Вплинь на кузена-інстигатора, аби він їх серйозно притис. Вони або самі мочили пальці в крадіжці мечів, або хтось їх найняв. Вони знали, що я буду беззбройний, тому відважилися напасти. Клепку віддай бондарям.

– Мені довелося цю клепку купити, – признався Любисток. – І, певно, я добре зробив. Непогано, як бачу, ти володієш дощечкою. Маєш таку носити постійно.

– Я йду до чародійки. Провідати. Мушу йти з клепкою?

– На чародійку, – скривився бард, – і це факт, придалося б щось важче. Наприклад, дубець. Один відомий мені філософ примовляв: ідучи до жінки, не забудь узяти із собою…

– Любистку.

– Добре-добре, я розтлумачу тобі, як потрапити до магічки. Але спершу, якщо я можу дати тобі пораду…

– Ну?

– Відвідай лазню. І цирульника.

Стережіться розчарувань, бо зовнішність обманює. Такими, якими вони видаються, речі є рідко. А жінки – ніколи.

Вода в чаші фонтана завирувала й закипіла, розбризкуючи золотаві крапельки. Литта Нейд, яку звали Корал, чародійка, простягнула руку, проскандувала стабілізуюче закляття. Вода згладилася, наче олією полита, запульсувала сполохами. Картинка, спочатку невиразна й туманна, набрала гостроти й припинила тремтіти, хоча й лишилася трохи зміненою через рух води; але була вона чітка й прочитувальна. Корал нахилилася. Бачила у воді Пряні Ряди – головну вулицю міста. І чоловіка з білим волоссям, який тією вулицею крокував. Чародійка придивлялася. Спостерігала. Шукала вказівок. Деталей, які дозволили б передбачити, що станеться.

Про те, хто такий справжній чоловік, Литта мала усталений погляд, випрацьований роками досвіду. Вона вміла розпізнати справжнього чоловіка в купі більш-менш вдалих імітацій. І для цього їй принаймні не треба було вдаватися до фізичного контакту: цей спосіб тестування чоловічості вона, як і більшість чародійок, вважала не лише тривіальним, але й каламутним, таким, що часто заводив на манівці. Така дегустація, як вона зрозуміла після кількох спроб, може, і була б перевіркою смаку, але після себе надто часто залишала вона несмак. Нестравність. І печію. А, бува, ще й блювоту.

Литта вміла розпізнати справжнього чоловіка навіть здаля, спираючись начебто на слабкі й незначні прикмети. Справжній чоловік, з’ясувала через практику чародійка, захоплюється риболовлею, але виключно на штучну мушку. Колекціонує військові фігурки, еротичні малюнки й власноруч виконані моделі парусників, зокрема й у пляшках, а порожніх пляшок від дорогих напоїв у його будинку ніколи не бракує. Він уміє добре готувати, вдаються йому справжні шедеври кулінарного мистецтва. Ну й, узагалі-то, він самим виглядом збуджує бажання.

Утім, відьмак Ґеральт, про якого чародійка багато чула, про якого розвідала чимало інформації й за яким власне спостерігала у воді басейну, мав лише одну з перерахованих умов.

– Мозаїко!

– Я тут, пані майстрине.

– У нас буде гість. Щоби все мені було готове й на рівні. Але спочатку принеси мені сукню.

– Чайну троянду? Чи морську воду?

– Білу. Він одягається в чорне, влаштуємо йому інь та ян. І туфельки, вибери щось під колір, аби зі шпилькою щонайменше на чотири дюйми. Не можу дозволити, аби він дивився на мене згори.

– Пані майстрине… Та біла сукня…

– Ну?

– Вона така…

– Скромна? Без оздоб й оборок? Ех, Мозаїко, Мозаїко. Чи ти ніколи не навчишся?

У дверях його мовчазно привітав огрядний та пузатий бурмило зі зламаним носом та очима маленької свинки. Оглянув Ґеральта з ніг до голови, а потім іще раз у зворотному порядку. Після чого відсунувся, даючи знак, що той може проходити.

У передпокої чекала дівчина з гладенько зачесаним, майже прилизаним волоссям. Без слова, одним жестом вона запросила його всередину.

Він увійшов просто в заквітчане патіо з фонтаном, що плюскотів посередині. У центрі