Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

– Думаю, треба б тобі, – пробурмотів він нарешті, – знайти собі якусь зброю. І носити її на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньої події, ти так не вважаєш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечі вони там мають.

– У цьому місті, – Ґеральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, – зброя під забороною, у прибульців зброю відбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити тут озброєними.

– Можуть і ходять. – Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечі, що вештався неподалік. – Але в Кераці видає заборони, слідкує за їхнім виконанням й карає за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобі відомо, є моїм двоюрідним братом. А оскільки кумівство – це святий закон природи, то на тутешні заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маємо право мати й носити зброю. Як скінчимо снідати, підемо купимо тобі меча. Пані господине! Прошу підсмажити ще з десяток!

– Їм я ці сардинки, – Ґеральт викинув обгризений хребет, – і констатую, що втрата мечів – це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…

– До речі, – Любисток облизав пальці, – ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…

Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулиці.

– Юліане. Пане з Рівії. Я прибув до вас з інформацією.

– Не стану приховувати, – відповів Ґеральт, – що я в нетерплячці. Про що зізналися злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись із того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цілком голосно й відкрито. Це доказ, що в крадіжці моїх мечів брали вони участь.

– На жаль, доказів цього немає. – Інстигатор стенув плечима. – Три ув’язнені – це звичайна піна, мало про що знають. Напали, і то факт, осмілившись, що був ти без зброї. Плітка про крадіж розійшлася неймовірно швидко, це, здається, заслуга пані з кордегардії. І відразу знайшлися охочі… Що, зрештою, мало дивує. Ти не належиш до осіб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатією та популярністю. У камері ти вдався до побиття сусідів по камері…

– Ясно, – кивнув відьмак. – Це все моя провина. Ті вчорашні також були ображені. Не скаржилися? Не вимагали відшкодування?

Любисток засміявся, але відразу замовк.

– Свідки вчорашніх подій, – сказав уїдливо Ферран де Леттенхоф, – зізналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито їх надмірно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.

– Напевне від зворушення.

– Бито їх було, – інстигатор не змінив виразу обличчя, – навіть тоді, коли були вони вже обезвладнені й не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідного захисту.

– А я не хвилююся. Маю добру адвокатку.

– Може, сардинку? – перервав важку мовчанку Любисток.

– Інформую, – сказав нарешті інстигатор, – що слідство ведеться. Учорашні арештовані не замішані в крадіжці мечів. Допитано кількох осіб, які могли брати участь у злочині, але доказів знайдено не було. На жодні сліди не зуміли вказати й інформатори. Утім, відомо… і це головна справа, з якою я прибув… що в місцевому напівсвіті плітка щодо мечів викликала зрушення. З’явилися начебто й приїжджі, що бажають позмагатися з відьмаком силами, особливо поки він неозброєний. Тож я рекомендую бути напоготові. Не можу виключити нові інциденти. Я також не впевнений, Юліане, чи в цій ситуації товариство пана з Рівії…

– У товаристві Ґеральта, – войовниче урвав трубадур, – я бував у набагато небезпечніших місцях, у тарапатах, проти яких тутешні шибеники й до п’яток не доросли. Надай нам, кузене, якщо вважатимеш це за необхідне, збройний ескорт. Для відлякування. Бо коли ми обидва з Ґеральтом надаємо по шиї черговій босоті, то вони стануть після плакатися про перевищення меж необхідного захисту.

– Якщо це й справді босота, – сказав Ґеральт. – А не платні кати, кимось найняті. Чи слідство розглядає цю точку зору?

– До уваги беруться всі можливості, – відрізав Ферран де Леттенхоф. – Слідство буде продовжено. Ескорт я надам.

– Ми втішені.

– На все добре. Бажаю удачі.

Над дахами міста дерлися чайки.

Відвідуваннями зброярні, як виявилося, з таким самим успіхом можна було знехтувати. Ґеральтові досить було кинути оком на викладені там мечі. Коли ж довідався їхню ціну, стенув плечима й без слів вийшов із магазину.

– Я думав, – Любисток доєднався до нього на вулиці, – що ми порозумілися. Ти мав купити будь-що, аби тільки не скидатися беззбройним!

– Я не тринькатиму гроші на абищо. Навіть якщо це твої гроші. Це був мотлох, Любистку. Примітивні мечі масового виробництва. І парадні придворні мечики, що придатні хіба що для балу-маскараду, якби тобі хотілося перевдягнутися рубайлом. А оцінено їх так, що аж смішно стає.

– Знайдемо інший магазин! Або майстерню!

– Усюди буде те саме. Є попит на зброю абияку й дешеву, яка має прислужити тільки в одній порядній бійці. І не служити потім переможцям, бо, зібрана з полю бою, вона вже непридатна для використання. І є попит на лискучі оздоблення, з якими ходять фертики. І якими навіть ковбаси не порізати. Хіба що паштетну.

– Ти, як зазвичай, перебільшуєш!

– У твоїх устах це комплімент.

– Ненавмисний! Тож скажи мені, де взяти доброго меча? Не гіршого за ті, що вкрадені? Або й кращого?

– Але ж є майстри-мечники. Може б, ти й натрапив би там, на складі, на якийсь порядний клинок.