Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

Другої ночі була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обіймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що під ранок він утече.

– Ти замислився. Обличчя маєш мужнє й суворе. Причина?

– Задумався… Гм… Над натуралізмом нашого зв’язку.

– У чому справа?

– Я ж кажу. У натуралізмі.

– Здається, ти використав слово «зв’язок»? Воістину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоїтальний смуток. Стан і насправді натуральний, той, що стосується всіх вищих істот. Навіть у мене, відьмаче, слізка на оці виступає… Веселіше, веселіше! Я пожартувала.

– Ти мене привабила. Наче самця.

– Що там іще?

– Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

– Ти серйозно?

– Не злися. Прошу, Корал.

– Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…

– Неправда.

– …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав…

– Я не кудкудакав.

– Кудкудакав.

– Ні.

– Так. Обійми мене.

– Корал?

– Що?

– Литта Нейд… Це ж також не твоє справжнє ім’я, вірно?

– Моє справжнє було б непросто промовити.

– Це як?

– А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.

– Розумію.

– Сумніваюся.

– Корал?

– Ага?

– А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?

– Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.

– А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли…

– Мені припинити?

– Цього я не говорив.

Корал поцілувала його в плече.

– Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не пам’ятаю. Мало того, що ім’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.

– Що давати?

– Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!

– Вродлива. Руда. І веснянкувата.

– Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магії.

– Не всі. Про деякі ти забула. А я їх видивився.

– Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще?

– Солодка.

– Вибач?

– Солодка. Наче вафелька з медом.

– Ти певно з мене не насміхаєшся?

– Глянь на мене. У мої очі. Чи бачиш у них хоча б тінь нещирості?

– Ні. І це мене найбільше непокоїть.

– Присядь на край ліжка.

– Бо?

– Хочу взяти реванш.

– Вибач?

– За веснянки, які ти видивився там, де їх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослідження. Хочу взяти реванш і віддячити. Можу?

– Безумовно.

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Литта любила сидіти там і годинами роздивлятися кораблі на рейді, для чого використовувала чималого розміру підзорну трубу на штативі. Ґеральт швидше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив супроводжувати її на терасі. Сидів близько, зразу за нею, з обличчям біля її рудих локонів, утішаючись запахом фрезії та абрикоса.

– Той галеон, що кидає якір, поглянь, – указала Корал. – На прапорі блакитний хрест, то «Гордість Цінтри», напевне, рейсом до Ковіру. А ота кога – то «Альке» з Цідарісу, напевне, бере вантаж шкір. А отамочки – оно де – то «Тефіда», транспортний хольк, тутешній, двісті лаштів завантаження, каботажник, курсує поміж Кераком та Настрогом. Там, бачиш, на рейд саме заходить новіградський шкунер «Пандора Парві», красивий, красивий корабель. Глянь в окуляр. Побачиш…

– Я бачу й без підзорної труби. Я мутант.

– Ох, вірно. Я й забула. Оно там – це галера «Фуксія», тридцять два весла, може взяти вантажу на чотириста лаштів. А той зграбний трищогловий галеон – це «Вертіго», приплив із Лан Ексетера. А там, далі, з амарантовим прапором, то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футів між штевами… А там, бач, бач, ставить вітрила й виходить у море поштовий кліпер «Луна», я знаю капітана, він столується в Равенги, коли сюди причалює. А там ще, дивися, під повними вітрилами, галеон із Повіссу…

Відьмак відгорнув волосся зі спини Литти. Поволі один за іншим розстебнув гачки, зсунув сукню з плечей чародійки. Після чого повністю віддав долоні й увагу парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних до яких дарма було б шукати по всіх морських шляхах, рейдах, портах та реєстрах адміралтейств.

Литта не протестувала. І не відводила погляду від окуляра підзорної труби.

– Ти поводишся, – сказала нарешті, – наче п’ятнадцятилітка. Ти наче вперше таке бачиш.

– Для мене завжди вперше, – визнав він, затримавшись. – А п’ятнадцятиліткою я, чесно кажучи, не був ніколи.

– Я родом зі Скелліге, – сказала вона йому пізніше, уже в ліжку. – Море я маю в крові. І я кохаю його… Іноді марю, – продовжила, коли він промовчав, – щоби попливти. Сама-самісінька. Поставити вітрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крізь горизонт. Навколо тільки води та небо. На мене бризкає солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, наче пестить його чоловік. А я сама, цілковито сама, безкінечно самотня серед чужої й ворожої мені стихії. Самотність серед моря самотності. Ти не мариш про неї?

«Ні, не марю, – подумав він. – Я маю її щодня».

Настав день літнього сонцестояння, а після нього – магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах квітнула папороть, а натерті вужачкою голі дівчата танцювали на мокрих від роси галявинах.

Ніч коротка, наче миттєвість.

Ніч шалена й сяюча від блискавок.

Уранці після сонцестояння він прокинувся один. У кухні чекав сніданок. І не тільки.

– Добрий день, Мозаїко. Чудова погода, вірно? Де Литта?

– У тебе сьогодні вихідний, – відповіла вона, не дивлячись на Ґеральта. – Моя незрівняна майстриня матиме чимало роботи. Допізна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацієнток.

– Пацієнток?

– Лікує безпліддя. Й інші жіночі хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаєш. Гарного дня.

– Не йди ще. Я хотів би…

– Не