Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

– Привіт, Любистку, – промовив, сідаючи перед ними на чомусь, що дивовижно нагадувало трон, хоча й було з лозняку. – Моє шанування, пане Ґеральте з Рівії.

Превелебний Пираль Пратт, який небезпідставно вважався шефом організованої злочинності всього регіону, виглядав, як купець мануфактурою на спочинку. На пікніку купців мануфактурою, які пішли на спочинок, він не впадав би в око й не сприймався б як людина не цієї професії. Принаймні на відстані. Погляд зблизька дозволяв побачити в Пиралі Пратті те, чого зернові купці не мали. Старий, побляклий шрам на вилиці, слід після удару ножем. Поганючу та зловорожу гримасу вузьких губ. Світлі жовті очі, нерухомі, наче в пітона.

Довго ніхто не переривав мовчання. Звідкись з-за стін долинала музика, чутно було шум розмов.

– Радо бачу та вітаю обох панів, – відізвався врешті Пираль Пратт. У голосі його була добре чутна стара та неіржавіюча любов до дешевого та погано дистильованого алкоголю. – Особливо радий я вітати тебе, співаче. – Превелебний посміхнувся Любистку. – Ми не бачилися від весілля моєї онуки, яке ти прикрасив своїм виступом. А я саме думав про тебе, бо щось іще одній із моїх онук дуже треба заміж. Відчуваю я, що ти по старій дружбі і цього разу не відмовиш. Га? Заспіваєш на весіллі? Не даси просити тебе так довго, як минулого разу? Чи доведеться мені тебе… переконувати?

– Заспіваю, заспіваю, – поспішив запевнити Любисток, трохи побліднувши.

– А сьогодні, – продовжував Пратт, – ти ж, вважаю, забіг запитати про моє здоров’я? Так от, у сраку таке здоров’я, як у мене.

Любисток та Ґеральт не прокоментували. Огроґном смердів мускусом. Пираль Пратт важко зітхнув.

– Дістав я, – повідомив, – виразку шлунку та стравоходу, тож насолода від столу вже не для мене. Діагностували в мене хвору печінку й заборонили пити. Дістав я дископатію в однаковій мірі хребців шийних та крижових, а це викреслило з розваг полювання та інші екстремальні спорти. Ліки та лікування поглинають купу грошей, які раніше я звик віддавати на азартні ігри. Авжеж, хрінок мій іще підіймається, але скільки ж треба праці, аби він встав! Тож раніше втомишся, ніж втішишся… То що мені залишається? Га?

– Політика?

Пираль Пратт засміявся так, що аж затрусилася китиця на фесці.

– Браво, Любистку. Як завжди, у саму суть. Політика, о так, саме це зараз для мене. Спочатку я до тих справ не був налаштований прихильно. Думав спершу займатися розпустою та інвестувати в борделі. Але серед політиків покрутився та з багатьма познайомився. І переконався, що краще мати справу з курвами, бо курви мають хоча б якийсь гонор та якісь правила. Утім, з другого боку, з борделю не станеш командувати настільки ж вправно, як із ратуші. А командувати хотілося: як не світом, то, скажімо так, хоча б повітом. Як стара приказка говорить, коли не можеш їх перемогти, то до них приєднуйся…

Він перервав себе, глянув на шезлонг, витягуючи шию.

– Дівчатка, не прикидатися! – крикнув. – Не вдавати! Більше запалу, більше! Гмм… на чому я там зупинився?

– На політиці.

– Вірно. Але політика політикою, а в тебе, відьмаче, украли славетні твої мечі. Чи не тому я маю приємність тебе тут вітати?

– Саме тому, точно вгадано.

– Украли мечі, – покивав Пратт. – Болісна втрата, як здається? Очевидно, що болісна. І невиправна. Ха, я завжди казав, що в Кераці злодій на злодії. Тамті людоньки, тільки шанс їм дай, вкрадуть – то справа відома – усе, що не прибите добряче цвяхами. А на випадок, коли трапиться їм річ прибита, мають при собі обценьки. Слідство, сподіваюся, триває? – продовжив за мить. – Ферран де Леттенхоф працює? Утім, погляньте істині в очі, панове. Без образ, Любистку, але твій родич був би кращим бухгалтером, аніж слідчим. У нього ж тільки книжки, кодекси, параграфи, регламенти, ну ті його докази, докази й ще раз докази. Як у тій фацетії про козу та капусту. Не знаєте? Зачинили раз козу в сараї з качаном капусти. Уранці від капусти ані сліду, а коза сере зеленим. Але доказів немає, свідків немає, тож справу поховано, causa finita. Не хотів би я бути поганим пророком, відьмаче Ґеральте, але справа про крадіжку твоїх мечів може мати подібне ж закінчення.

Ґеральт і цього разу не прокоментував.

– Перший меч, – Пираль Пратт потер підборіддя долонею в перснях, – сталевий. Сидеритова сталь, руда походить із метеорита. Відкута в Магакамі, у ґномських гутах. Повна довжина – сорок із половиною дюймів, клинок розміром у двадцять сім із чвертю. Чудовий баланс, вага клинка точнісінько дорівнюється вазі руків’я, вага всієї зброї менша від сорока унцій. Руків’я та ефес виконані простими, але елегантними. …І другий меч, схожої довжини й ваги, срібний. Зрозуміло, частково. Сталевий сердечник окутий сріблом, лезо також сталеве: чисте срібло зам’яке, щоб добряче його нагострити. На ефесі та по всій довжині клинка рунічні знаки та гліфи, які мої експерти вважають за непрочитувані, але вони беззаперечно магічні.

– Точний опис. – Ґеральт мав обличчя наче з каменю. – Наче ти ті мечі бачив.

– Бо я й бачив. Принесено мені було їх та запропоновано в комплекті. Посередник, який представляв інтереси власника, – особа, що має бездоганну репутацію, – і який особисто мене знає, запевняв, що мечі отримано легально, що походять із розкопок у Фен Карні, старожитнього некрополя в Соддені. У Фен Карні вигребли вже безліч скарбів та артефактів, тож, по суті, не було підстав для оспорювання вірогідності того. Утім, я мав підозри. І мечі не купив. Ти слухаєш мене, відьмаче?

– Напружено. Чекаю на висновок. І на подробиці.

– Висновок наступний: дещо за дещо. Подробиці коштують. Інформація носить бирку з ціною.

– Ну, знаєш, – обурився Любисток. – Я до тебе по старій дружбі з товаришем у біді…

– Справа – то справа, – перервав його Пираль Пратт. – Я сказав, що інформація, яку я знаю, має свою ціну. Якщо ти хочеш довідатися щось про долю мечів, відьмаче з Рівії, то мусиш заплатити.

– Яка ціна на бирці?

Пратт витягнув з-під одежі велику золоту монету й вручив її огроґному. Той без помітного зусилля зламав її в пальцях, наче то було печиво. Ґеральт хитнув головою.

– Банальність на рівні ярмаркового фіглярства, – процідив. – Ти віддаси мені половину монети, а хтось колись, може, навіть через кілька років, з’явиться з іншою половиною та зажадає, аби я виконав його прохання. Яке я муситиму виконати безумовно. Нічого не вийде. Якщо це мала бути ціна, то торгівлі не буде. Сausa