Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

– Можемо про те домовитися, – усміхнулася чарівно Корал. – Твоїй вишеньці, якщо вона звернеться, я їх не надам. Клянуся.

– Оце я розумію, – просяяв Белогун. – Ось, прошу, як ми чудово зуміли домовитися. На ґрунті взаємної поваги й обопільного порозуміння. Бо навіть відрізнятися треба ладно й складно.

– Це вірно, – втрутився Зандер. Егмунд напружився, вилаявся стиха.

– У межах поваги й порозуміння, – Корал накрутила рудий локон на палець, глянула уверх, на плафон, – а також піклуючись про гармонію та лад у твоїй державі… Маю певну інформацію. Довірену інформацію. Мені огидне доносительство, але шахрайство та злодійкуватість огидні мені ще більше. А йдеться, мій королю, про нахабні фінансові зловживання. Є ті, які намагаються тебе обкрадати.

Белогун нахилився на троні, а обличчя в нього по-вовчому скривилося.

– Хто? Прізвища!

Керак, місто у північному королівстві Цідаріс, у гирлі річки Адалатте. Колись столиця окремого королівства К., яке в результаті невмілого правління та згасання панівної гілки наслідування захиріло, втратило значення й було поділене сусідами та поглинутим виявилося. Має порт, кілька фабрик, морський маяк і десь зо 2000 мешканців.

Затока їжачилася щоглами й повнилася вітрилами, білими та різнокольоровими. Більші кораблі стояли на рейді, захищені мисом та хвилеломом. У самому порту, біля дерев’яних молів, чаїлися судна менші й зовсім маленькі. На пляжах чи не кожне вільне місце займали човни. Або рештки човнів.

На кінчику мису, пошмаганий білими хвилями прибою, поставав морський маяк із білої та червоної цегли, оновлений релікт ельфійських часів.

Відьмак штурхнув бік кобили острогою. Плітка підвела голову, роздула ніздрі, наче й вона втішалася запахом моря, який доносив вітер. Підгонена, рушила крізь дюни. До вже близького міста.

Місто Керак, столиця так само називаного королівства, розлігшись на двох берегах пригирлового відрізка річки Адалатте, було поділене на три окремі, чітко відмінні райони.

На лівому березі Адалатте знаходився комплекс порту, доки та промислово-торговельний осередок, що охоплював верфі й майстерні, а також фабрики з переробки, склади, торжища та базари.

Протилежний бік річки, район, що звався Пальмірою, заполонили халупи та хатинки бідноти й працюючого люду, будинки й крами дрібних торговців, бійні, м’ясні лавки та чисельні кабаки й корчми, що оживали тільки після заходу сонця, бо Пальміра була й районом розваг та заборонених утіх. Досить легко також, як знав Ґеральт, можна було тут втратити гаманець чи отримати ніж під ребро.

Далі від моря, на лівому березі, за високим гостроколом із товстих колод, простягався, власне, Керак, квартал вузьких вуличок між кам’яницями багатих купців і фінансистів, факторіями, банками, ломбардами, шевськими та кравецькими закладами, магазинами та магазинчиками. Розташовано було тут також і корчми та будинки розпусти вищої категорії, у тому числі заклади, що пропонували те саме, що в припортовій Пальмірі, але за значно вищу ціну. Центр кварталу утворювали чотирикутний ринок, будинок міської ратуші, театр, суд, митниця й кам’яниці міської еліти. Посеред ратушної площі стояв на постаменті страшезно обісраний чайками пам’ятник засновникові міста, королю Осмику. Була то явна липа, бо приморське місто існувало задовго до того, коли Осмик приліз сюди дідько його знає звідки.

Вище на пагорбі стояв замок і королівський палац, за формою та виглядом досить нетиповий, бо був то колись старий храм, перебудований та розбудований після того, коли залишили його жерці, скривджені повною відсутністю зацікавлення з боку місцевого люду. Після храму залишилася навіть кампаніла, чи то дзвіниця з великим дзвоном, у який дотепер пануючий король Кераку Белогун наказував бити щоденно опівдні та – вочевидь, на зло підданим – опівночі.

Дзвін відізвався, коли відьмак заїхав поміж першими хатами Пальміри.

Пальміра смерділа рибою, пранням та кружалом, тіснява на вулицях була потворна, проїзд ними коштував відьмакові чимало часу та терплячки. Він зітхнув, коли нарешті дістався до мосту й перебрався на лівий берег Адалатте. Вода смерділа й несла грудки збитої піни – результат праці фарбарні, що стояла вище за течією. Звідти вже недалеко було до шляху, що вів до оточеного гостроколом міста.

Він залишив кобилу в стайнях перед містом, заплативши наперед за два дні й залишивши стаєнному бакшиш, аби гарантувати Пліточці потрібний догляд. Скерував свій шлях до вартівні. До Кераку ввійти можна було лише крізь вартівню, після проходження контролю та малоприємних процедур, що його супроводжували. Відьмака та необхідність трохи дратувала, але він розумів її мету: мешканців району за гостроколом не дуже радувала думка про візити гостей із портової Пальміри, особливо в особі мореплавців із чужих країв, які сходили там на берег.

Він увійшов до вартівні, дерев’яної споруди зрубної конструкції, що містила, як він знав, кордегардію. Думав, що розуміє, що на нього чекає. Помилявся.

За своє життя він відвідав чимало кордегардій. Малі, середні й великі, у закутках світу близьких і цілком далеких, у регіонах цивілізованих більше, менше або й узагалі поза цивілізацією. Усі кордегардії світу смерділи затхлістю, потом, шкірою й сечею, як і залізом та маззю для його консервації. У кордегардії Керака було так само. А скоріше було б, якби класичних запахів кордегардії не перебивав важкий, задушний, стелі сягаючий сморід пердіння. У меню гарнізону тутешньої кордегардії – у цьому не могло бути сумнівів – домінували зернобобові, як то горох, біб і кольорова квасоля.

А от тутешній гарнізон був винятково дамський. Складався він із шістьох жінок. Вони сиділи за столом і були поглинуті підвечірком. Усі пані жадібно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало там у рідкому перцевому соусі.

Найвища зі стражниць, мабуть, комендантка, відсунула від себе миску, встала. Ґеральт, який завжди вважав, що бридких жінок немає, раптом відчув, що його змушують ревізувати цей погляд.

– Зброю на стіл!

Як і всі присутні тут, стражниця була підстрижена під нуль. Волосся вже встигло трохи відрости, створюючи на лисій голові неохайну щетину. З-під розіпнутих камзолу й сорочки виглядали м’язи живота, що породжували думку про великий зашнурований рулет. Біцепси стражниці, аби залишатися в межах різницької образності, мали розмір свинячих окороків.

– Зброю на стіл клади! – повторила вона. – Оглух?

Одна з її підвладних, досі схилена над мискою, трохи підвелася й перднула гучно й протягло. Її товаришки зареготали. Ґеральт помахав рукавичкою. Стражниця дивилася на його мечі.

– Гей, дівчатка! Ідіть-но сюди!

«Дівчатка» встали досить неохоче, потягуючись. Усі, як помітив Ґеральт, одягнені були в стилі, скоріше, вільному й напівоголеному, а головно – такому, що дозволяв похвалитися м’язами. Одна мала на собі короткі шкіряні штани зі штанинами,