Книга імен - Джил Грегорі

Він підвівся й рушив до неї.

— Що ж у тобі такого особливого? Я читав, що душі потаємних не наділені звичайною людською оболонкою. Аби ніщо не відділяло їх від Божества.

Стейсі притиснулася до стіни — відсахнулася від очей, які ніби просвердлювали її.

— Про що... ви... говорите?

Він виструнчився, зціпив щелепи.

— Правильно. Ти нічого не розумієш. Ніхто з вас не розуміє. І навіщо я гаю час?

Він відвернувся. Пішов до дверей. Скоро все це не матиме значення.

— Твій вітчим їде по тебе, Стейсі, — кинув він від дверей. — Гарна новина, правда? Тільки не для тебе, а для мене. Бо я вб'ю його, тільки-от відберу те, що він у мене вкрав.

Кріспін підніс долоні в заспокійливому жесті.

— Не бійся. Я вб'ю його не одразу. Спершу він побачить, як я вбиватиму тебе.

евіда розбудив дзвінок його мобільного телефону, і він різко випростався в кріслі. Коли це він заснув? Зосередившись, він зрозумів, що прокинувся від гудіння принтера, який видавав іще одну роздруківку РПЛ-аналізу його щоденника. А мобілка мовчала як риба, заряджалася на столі.

Чому Кріспін не передзвонив?

Очікування ставало нестерпним. Осоружним. Девід почувався тут зайвим. Він уже не міг нічого дати, хоч усі й уважали, що якесь знання ховається в його підсвідомості. Нові імена не приходили, він вичерпався. Кардоза й інші працювали всю ніч над розшифруванням щоденника. А він нічого не знає ні про комп'ютерні роздруківки, ні про медитацію, ні про святі молитви. Йому нема чого тут робити. А от Стейсі він потрібен.

Востаннє він бачив Кріспіна Мюллера в Лондоні. Починати пошук треба саме з Лондона.

Іранці, врешті-решт, відступили, надзвичайний стан було знято, і близько четвертої ранку відкрили аеропорт. Його рейс був о другій годині дня.

Розминаючи тужаві м'язи, Девід пройшовся до дверей і подивився на людей, що напружено працювали в сусідній кімнаті. Він бачив Йаель, котра вчитувалась у щось із-за батькового плеча; волосся її було недбало підхоплене шпилькою на потилиці. Нелегка безсонна ніч позначилася на її змученому обличчі, і все ж вона випромінювала ту силу й грацію, які він відчув одразу, як вона ввійшла до кабінету рабина Бен Моше.

Йаель підвела голову, ніби його погляд торкнувся її, і ледь помітно усміхнулася.

— Здається, тобі не завадило б трохи свіжого повітря, — озвалася вона до Девіда.

— Піди покажи Девідові світанок у Сафеді: хто знає, чи буде в нього інша можливість, — насупився Йосеф. — Це дійсно вражаюче видовище, яке може виявитись останнім у житті кожного з нас.

Девід мовчки йшов сходами вниз поруч із Йаеллю. У службовому буфеті було накрито стіл: фрукти, сир, оливки й соки. Девід наливав каву у пластикові чашки, а Йаель чистила фруктовим ножем помаранч. Покрив ночі світлішав, тож вони вийшли надвір зі своїм немудрим сніданком, а у вухах і досі лунали невтішні слова Йосефа.

— Ти донесеш обидві чашки? — спитала Йаель. — Тут є одне місце, куди я б хотіла тебе відвести.

Вони мовчки пересувалися бруківкою вулиць, світанкові кольори змінювалися з сірих на ніжно-опалові, і місто Сафед затріпотіло від подиху нового дня.

— Хто знає, скільки ще лишилося часу, — прошепотіла Йаель, коли вони повернули за ріг і пішли вузьким провулком. — Дні чи години. І все ж таки...

— Розумію. Ми просто не маємо права здатися, так?

— Мій чоловік не здався. — Вона простягнула Девідові часточку чищеного помаранча. — Йоні бачив сон перед тим, як його послали до Лівану. Йому снився мир. Мир, що настане колись після його загибелі.

Вона зупинилася біля входу на цвинтар із рядами могил. Деякі з них зрівнялися з травою, інші здіймалися горбками в акуратні шереги між стежками під фіговими деревами. Девід побачив, що кожний горбок був обведений гарним бордюром із цегли й бетону й засаджений квітами.

— Його поховано тут, на військовому цвинтарі. Він мав лише двадцять вісім років, коли загинув. — Вона повернулася до Девіда, і очі її переповнилися втомою та болем утрати.

— Мені дуже шкода, — стиха вимовив Девід.

Йаель укинула фруктовий ніж у кишеню штанів кольору хакі й нахилилась, аби взяти з землі кілька камінчиків — вона складала їх у пусту чашку.

Девід узяв її за руку. Пальці в неї булі теплі, повні енергії життя, як і вона сама.

— Мені дуже шкода твого чоловіка. І вибач, що я вчора зірвався. Ти цього не заслужила.

— Ло давар — забудьмо. Я ж