Сяйво - Стівен Кінг

Нічого, — пробурмотів хлопчик.

Вона знову перемкнула передачу на другу, підйом став крутіший.

— Ні, доко, будь ласка, не кажи так. Напевно, поговорити про це потрібно було давно. Тож будь ласка. Що ти знаєш? Я не розсерджуся. Не можна гніватися, справа занадто важлива. Говори із мною чесно.

— Я знаю, як ти до неї ставишся, — сказав Денні й зітхнув.

-Як?

— Погано, — мовив Денні, а потім затяг співучо, римуючи, лякаючи Венді: — Мерзенно — сумно — хай їй грець... Начебто вона зовсім не твоя мама. Начебто вона хоче тебе з’їсти. — Він злякано глянув на Венді. — Та й мені там не подобається. Вона завжди думає, що впоралася б зі мною краще, ніж ти, немов хоче відібрати мене в тебе. Мамо, я не хочу туди. Краще вже жити в «Оверлуку», ніж там.

Венді була вражена. Невже в них із матір’ю все так погано? О Господи, якщо так воно і є, а маля справді може читати, що вони думають одна про одну... яке ж це пекло для нього! Вона раптом відчула себе голісінькою, немов її застукали на чомусь непристойному.

— Добре, — сказала вона. — Добре, Денні.

— Ти на мене гніваєшся, — сказав він тоненьким голоском, готовий у будь-який момент розплакатися.

— Ні, слово честі. Я просто... ну... вражена.

Вони минули покажчик «САЙДВІНДЕР — 15 МИЛЬ» і Венді трохи розслабилася. Звідси дорога була краща.

— Хочу запитати тебе ще про одне, Денні. І хочу, щоб ти відповів мені так чесно, як тільки можеш. Гаразд?

— Так, мамо, — майже прошептав він.

— Тато знову п’є?

— Ні, — сказав він і придушив слова, що піднялися до губ слідом за цим простим запереченням: «ще ні».

Венді розслабилася ще трішечки. Вона поклала долоню на обтягнуте джинсами коліно Денні й стисла його.

— Тато дуже старався, — м’яко сказала вона. — Тому що любить нас. А ми любимо його, хіба не так?

Він серйозно кивнув.

Вона продовжувала, начебто для себе самої:

— Він не ідеальна людина, але він старався... Денні, він так старався! Коли він... перестав... то немов у пеклі опинився. І все ще йде по цьому пеклу. Думаю, якби не ми, він би просто здався. Я хочу вчинити правильно. Але не знаю як.

Треба поїхати? Залишитися? Однаково що вибирати з двох бід.

— Я знаю.

— Зробиш для мене дещо, доко?

-Що?

— Постарайся змусити Тоні прийти. Просто зараз. Запитай його, чи в «Оверлуку» ми в безпеці?

— Я вже пробував, — повільно вимовив Денні. — Сьогодні вранці.

— І що ж?

— Він не прийшов, — сказав Денні. — Тоні не прийшов.

І раптом вибухнув слізьми.

— Денні, — стривожено сказала вона. — Любий, не треба. Будь ласка.

Вантажівку винесло за подвійну жовту лінію, і, перелякавшись, Венді повернула її назад.

— Не відвозь мене до бабусі, — попросив Денні крізь сльози. — Будь ласка, ма. Я не хочу туди, я хочу з татом...

— Добре, — м’яко сказала вона. — Добре, так ми й зробимо. — Венді дістала з кишені сорочки в стилі «вестерн» гігієнічну серветку й простягнула Денні. — Залишимося. І все буде чудово.

23. На дитячому майданчику

Джек вийшов на ґанок і підтяг язичок блискавки аж до підборіддя, кліпаючи на яскравому світлі. У лівій руці він тримав працюючі від батарейок садові ножиці. Правою дістав з бічної кишені носову хусточку, промокнув губи й сунув її назад. Сніг, сказали по радіо. У це не вірилося, хоч видно було, як на далекому овиді збираються хмари.

Перехопивши ножиці іншою рукою, Джек пішов по доріжці до підстрижених кущів. «Роботи небагато, — подумав він, — ледь-ледь пройтися, і досить». Безсумнівно, нічні холоди зупинили ріст кущів. У кролика начебто трохи заросли вуха, та на двох лапах у собаки з'явилися пухнасті зелені шпори. Але леви й буйвіл були чудові. Легка стрижка — і нехай випадає сніг.

Бетонна доріжка обірвалася раптово, як трамплін. Джек оминув порожній басейн і вийшов на засипану гравієм стежку, що вилася між садовими скульптурами аж до дитячого майданчика. Ступнувши до кролика, він натиснув кнопку ножиців. Вони ожили з тихим гудінням.

— Привіт, Братику Кролику, — сказав Джек. — Як справи нині? Трішки знімемо з верхівки й видалимо зайве з вух? Чу дово. А скажи-но, чув ти анекдот про комівояжера й бабусю з пуделем?

Звук власного голосу здався неприродним, і Джек замовк. Йому спало на гадку, що звірі-кущі не надто його переймають. Різати й мучити живопліт, щоб зробити з нього щось зовсім інше, Джекові завжди здавалося збоченням. Огорожу вздовж одного з вермонтських шосе на крутому схилі перетворили на рекламний щит, що розхвалює якийсь сорт морозива. Змушувати природу торгувати морозивом геть неправильно. Безглуздо.

(Торренсе, вас найняли не філософствувати!)

А таки так. Чистісінька правда. Джек підстриг кроликові вуха, змахнувши на траву трохи сміття: паличок і прутиків. Садові ножиці гуділи на низькій, металевій, огидній ноті, яка, здається, властива всьому, що працює від батарейок. Сонце сяяло, але не гріло, і повірити в снігопад, що насувається, було не так і важко. Джек працював швидко, знаючи, що в такій справі перерватися й почати роздумувати означає напартачити. Він пройшовся по мордочці кролика (поблизу вона зовсім не була схожа на морду, але Джек знав, що, варто відійти кроків на двадцять, як світло й тіні створять якусь її подобу — світло й тіні вкупі з уявою спостерігача), а потім заклацав лезами по його череву.

Закінчивши, він вимкнув ножиці, відійшов до дитячого майданчика й різко обернувся, щоб побачити кролика всього. Так, вигляд у того був прийнятний. Ну, тепер він візьметься за собаку.

— Але якби готель був моїм, — сказав Джек, — я вирубав би всю вашу команду, хай їй грець.

Так, саме це він і зробив би. Просто зрубав би ці кущі, а газон, що вони колись прикрашали, засіяв би заново й розставив би