Сяйво - Стівен Кінг
— Джеку? Чуєш мене?
Він видав придушений звук, який мусив би означати зго-
ДУ-
Тон Ела був рішучим і надзвичайно самовпевненим.
— Слово честі, по-моєму, я не так уже й багато прошу, Джеку. Будуть інші книги. Не можна ж сподіватися, що я субсидіюватиму тебе, якщо...
— Гаразд, домовилися.
— Не хочеться, щоб ти вважав, начебто я намагаюся управляти твоєю творчістю, Джеку. Ти занадто добре мене знаєш, просто...
— Еле?
— Що?
— Дервент усе ще має стосунок до «Оверлука»?
— Не розумію, яке тобі до цього діло, Джеку.
— Та ні, — відсторонено мовив Джек. — Думаю, не має. Слухай, Еле, схоже, мене Венді зве. Навіщось я їй знадобився. Я тобі ще подзвоню.
— Звичайно, Джекі, чудово побалакаємо. Як справи? Сухенький?
(ТИ СВІЙ ФУНТ М’ЯСА З КРОВ’Ю ОТРИМАВ, МОЖЕ, ТЕПЕР ДАСИ МЕНІ СПОКІЙ?)
— Без сумніву.
— І я теж. Слово честі, тверезість мені починає подобатись. Якщо...
— Я ще подзвоню, Еле. Венді...
— Добре. О’кей.
Отже, Джек повісив слухавку — отут і почалися кольки, які змусили його просто біля телефону згорнутися, скорчитися, як в утробі матері, — руки на животі, голова пульсує, як дивовижний міхур.
«Оса летить, жалить і летить далі...»
Коли Венді прийшла нагору запитати, хто дзвонив, Джека вже трохи попустило.
— Ел, — відповів він. — Дзвонив, запитував, як справи. Я сказав — чудово.
— Джеку, на тебе страшно дивитися. Ти занедужав?
— Знову голова. Ляжу спати раніше. Нема сенсу намагатися щось написати.
— Може, я дам тобі теплого молока?
Він блідо посміхнувся.
— Це було б прекрасно.
Зараз він лежав поруч неї, відчуваючи стегном сонне тепло її стегна. Варто було подумати про розмову з Елом і про те, як довелося принижуватися перед ним, і Джека все ще кидало то в жар, то в холод. Прийде день розплати. Коли-небудь вийде книга — не м’яка, глибокодумна річ, яку він задумав спочатку, а жорстке дослідження з фотографіями й усім іншим; Джек рознесе дощенту всю історію «Оверлу-ка» — і огидні, кровозмісні угоди його власників, й інше. Він подасть читачеві матеріал, приготований як лангуст. І якщо Ел Шоклі пов’язаний з імперією Дервента, хай рятує його Господь.
Джек, натягнутий, як рояльна струна, лежав і пильно вдивлявся в темряву, знаючи, що, можливо, не засне ще багато годин.
Венді Торренс лежала, заплющивши очі, на спині, прислухаючись до хропіння чоловіка — довгий вдих, коротка пауза й трохи утробний видих. Куди він відправляється, коли засинає, подивувалася вона. У який-небудь парк відпочинку, Ґрейт-Беррінґтон сновидінь, де все безплатно й немає ні дружин, ні матерів, щоб говорити: «досить уже сосисок» або «якщо ми хочемо потрапити додому засвітла, краще підемо»? Чи він поринає у глибини сну на морський сажень, у бар, де ніколи не припиняється пиятика, двері розчинені навстіж і підперті, а навколо електронної гри «хокей» зібралися зі склянками в руках усі давні дружки, найперше Ел Шоклі в розв’язаній краватці, з розстебнутим коміром сорочки? Туди, де немає місця ні їй, ні Денні, а гулянка триває без кінця.
Венді тривожилася за нього — повернулося давнє безпомічне занепокоєння, котре, як вона сподівалася, назавжди залишилося у Вермонті, немов чомусь не могло перетнути кордон штату. їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже, творив із Джеком і Денні.
Найбільш страхаючим, фантастичним і не згадуваним уголос (може, й неможливим для згадування) було ось що: одна за одною поверталися всі ознаки того, що Джек п'є... всі, крім однієї: він не пив. Але Джек постійно обтирав губи рукою або хусткою, начебто хотів прибрати надлишок вологи. Машинка надовго завмирала, зіжмаканого паперу в кошику для сміття додавалося. Цього вечора, після дзвінка Ела, на столі біля телефону виявилася пляшечка екседрину, але склянки з водою не було. Джек знову жував таблетки. Він почав дратуватися по дрібницях. Коли вдома бувало аж занадто спокійно, Джек, не даючи собі в цьому звіту, заходився нервово тарабанити пальцями. Він усе дужче лаявся. Та й норов Джека починав турбувати Венді. Він завжди з полегшенням зривався, випускав пару — багато в чому аналогічно до того, як, спустившись у підвал, скидав тиск у котлі, починаючи й закінчуючи цим свій день. Було мало приємно бачити, як Джек з лайкою копає стільця і той летить через усю кімнату, або як він із тріском зачиняє двері. Усе це завжди було невід'ємною частиною темпераменту Джека, і ось майже повністю припинилося. А відчуття, що Джек усе частіше злиться на них із Денні, відмовляючись випустити свій гнів назовні, її не покидало. У котла був манометр — старий, потрісканий, залитим мастилом, але ще працюючий. У Джека не було. Венді ніколи не вміла як слід розібратися в чоловікові. Денні вмів, але Денні тримав язика за зубами.
І цей дзвінок Ела. Приблизно в той час, коли він пролунав, Денні втратив усякий інтерес до казки, яку вони читали. Залишивши Венді сидіти біля вогню, він пішов до стійки адміністратора, де для його машинок і вантажівок Джек спорудив із сірникових коробок дорогу. Там же був і Файний Фіолетовий «Фольксваґен», його Денні заходився швидко ганяти туди-сюди. Роблячи вигляд, що читає, а насправді поглядаючи поверх книги на Денні, Венді спостерігала дивний сплав їх із Джеком манер виражати занепокоєння. Він обтирав губи. Обома руками нервово куйовдив волосся, як робила й вона, очікуючи, поки Джек повернеться зі свого рейду по барах. Вона не могла повірити, що Ел подзвонив тільки для того, щоб запитати, «як справи». Коли хочеш побазікати, дзвониш Елу. Коли Ел дзвонить тобі, це бізнес.
Пізніше, повернувшись униз, вона виявила, що Денні знову клубочком згорнувся біля вогню і з повною, всепоглинаючою увагою читає книжку для другого класу: пригоди Джо й Речел з татом у цирку. Венді знову охопила дивна впевненість, що Денні знає й розуміє більше, ніж допускає філософія доктора (звіть мене просто Білл) Едмондса.
— Гей, доко, час у ліжечко, — сказала вона.
— Ага, добре.
Він зробив у книжці позначку й устав.
—
