Сяйво - Стівен Кінг

— О’кей.

— Не забудь скористатися зубною ниткою.

— Добре.

Вони трошки постояли поруч, дивлячись, як вугілля в печі то розгорається, то гасне. Майже по всьому вестибюлю гуляли холодні протяги, і піти із чарівно теплого кружка біля каміна було нелегко.

— Це дядько Ел дзвонив? — недбало запитала вона.

— Так. — Ні тіні подиву.

— Цікаво, чи гнівався дядько Ел на тата, — сказала Венді колишнім безтурботним тоном.

— Ага, справді, гнівався, — відгукнувся Денні, продовжуючи дивитися у вогонь. — Не хотів, щоб тато писав книгу.

— Яку книгу, Денні?

— Про готель.

З губ Венді готове було зірватися питання, яке вони з Джеком ставили Денні тисячу разів: звідки ти знаєш? Вона не запитала. їй не хотілося засмутити хлопчика перед сном або дати йому зрозуміти, що вони, бува, обговорюють, звідки він довідається те, про що взагалі ніяк не може знати. А він знав, у цьому Венді була переконана. Балачки доктора Едмондса про підсвідому логіку — всього лише балачки. Сестра... звідки Денні довідався, що в той день вона думала про Ейлін? І

(мені приснилося, що тато потрапив в аварію)

Вона потрясла головою, немов бажаючи прояснити думки.

— Іди вмийся, доко.

— Угу.

Він побіг угору по сходах до їхніх кімнат. Венді, суплячись, пішла на кухню підігріти Джекові молоко.

А зараз, лежачи в постелі без сну, прислухаючись до подиху чоловіка й вітру за вікном (диво, що вдень сніг зірвався лише раз, та й то не сильний), Венді дозволила думкам повністю перемкнутися на її чарівного, що приносить стільки занепокоєння, сина, який народився з личком, закритим плівкою — простою мембранною тканиною, яка трапляється лікарям, напевно, один раз на кожні сімсот пологів; плівкою, яка дає, якщо вірити балачкам пупорізок, другий зір.

Вона вирішила, що настав час поговорити з Денні про «Оверлук»... саме час спробувати розговорити його. Завтра. Звичайно. Вони разом поїдуть у Сайдвіндерську бібліотеку подивитися, чи немає там яких-небудь книжок для другого класу, щоб узяти їх Денні на зиму, і вона поговорить із ним. Відверто. Від цієї думки Венді полегшало, і вона, нарешті, повільно поплила в сон.

Денні без сну лежав у себе в спальні, розплющивши очі; лівою рукою він обіймав старенького Пуха (одне око-ґудзик Пух втратив, а з півдюжини швів, там, де вилазили назовні пружини, сипалася тирса). Денні прислухався до батьків, що були у своїй спальні. У нього було таке відчуття, начебто всупереч своїй волі був приставлений до них, щоб охороняти. Найгірше бувало по ночах. Денні ненавидів ніч і безупинне виття вітру навколо західного крила будинку.

Згори на ниточці звисав планер. На столику тьмяно світилася лілова модель лімузина, яку він приніс ізнизу, з іграшкової дороги. Книжки стояли на полиці, розмальовки лежали на столі. «Усьому своє місце, і усе на своїх місцях, — казала мама. — Тоді, якщо тобі щось знадобиться, ти будеш знати, де воно». Але зараз речі виявлялися не на своїх місцях. Вони пропадали. Гірше того, з'являлися нові, що не впадають в очі — як на картинці «ЗНАЙДИ ІНДІАНЦЯ». Якщо напружити очі й замружитися, деякі з них можна було розгледіти — те, що ви з першого погляду приймали за кактус, насправді виявлялося бандитом, що затис у зубах ніж, а в скелях ховалися інші, так що вдавалося навіть побачити одне зі злісних безжалісних облич, що маячить крізь спиці коліс фургона. Однак бачити всіх одразу було неможливо, і від цього ставало не по собі. Адже саме ті, кого не бачиш, і прослизнуть за спину з томагавком в одній руці й ножем для зняття скальпа — в іншій.

Він неспокійно заворочався в ліжку, відшукуючи очима заспокійливе світло нічника. Тут справи пішли гірше. У цьому Денні був упевнений. Спершу було не так і погано, але поступово... тато став куди більше думати про випивку Іноді він гнівався на маму, сам не знаючи, за що. Він нипав, обтираючи губи хусточкою, а погляд був далеким і похмурим. Мама турбувалася за нього й за Денні теж. Не треба було «сяяти», щоб зрозуміти це — воно сковзало в тривожних маминих розпитах у той день, коли йому здалося, що шланг перетворився на змію. Містер Геллоран сказав, що гадає, начебто всі мами трошки вміють «сяяти», і в той день вона зрозуміла — щось відбулося. Але не знала що.

Він зібрався було розповісти їй про це, але з кількох причин утримався. Денні зрозумів, що лікар із Сайдвіндера відмахнувся й від Тоні, і від усього, що той показує Денні, як від речей, абсолютно (ну, майже)

нормальних. Якби він розказав про шланг, мама могла б не повірити. Гірше: вона могла неправильно це витлумачити, подумати, що в Денні НЕ ВСІ ДОМА. Він трішки розумів щодо ВСІХ ДОМА — менше, звичайно, ніж щодо ЗАВЕСТИ ДИТИНУ, це йому мама докладно пояснила близько року тому, — але достатньо.

Якось у дитячому садку приятель Денні Скотт тикнув пальцем у хлопчика на ім’я Роберт Стенджер — той понуро тинявся біля гойдалки з таким витягнутим обличчям, що загаєшся — наступиш. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта був там учителем історії. Більшість малят у дитячому садку мали стосунок або до стовінґ-тонської школи, або до розташованого за містом маленького заводика Ай-Бі-Ем. Шкільні діти трималися однієї купи, айбіемівські — іншої. Були, звичайно, перехресні дружби, але для хлопців, чиї батьки знали одне одного, здавалося досить природним триматися разом. Коли в одній із групок у дорослих зчинявся скандал, він майже завжди в жахливо перекрученій формі просочувався до дітей, однак в іншу групу перекидався рідко.

Вони зі Скотті сиділи в іграшковій ракеті, й тут Скотті тикнув у Робіна великим пальцем і сказав: «Знаєш цього хлопця?»

— Ага, — сказав Денні.

Скотті нахилився вперед.

— Учора ввечері в його тата виявилися НЕ ВСІ ДОМА. Вони його забрали.

— Так? Через це?

Скотті, схоже, обурився.

— Він збожеволів! Ну, розумієш. — Скотті скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями описав навколо вух більші еліпси. — Вони забрали його в БОЖЕВІЛЬНЮ.

— Ого, — сказав Денні.