Сяйво - Стівен Кінг
— Добре, добре, — тихо сказав він. Тут думати нема чого.
' Він зібрався було піти назад, як раптом, корячись імпульсу, передумав і замість цього пішов на дитячий майданчик. «Кумедно, але щодо дітей ніколи не вгадаєш», — подумав Джек. Вони з Венді очікували, що Денні просто закохається в майданчик, де було все, чого лише можна забажати. Але, на думку Джека, хлопчик приходив туди хіба разів п’ять-шість. Якби тут був інший малюк, з яким можна було б гратися, вважав Джек, усе було б інакше.
Коли Джек зайшов, хвіртка слабко скрипнула, а потім під ногами захрумтів дроблений гравій. Спершу він підійшов до будиночка — чудової зменшеної копії «Оверлука». Будиночок доходив Джекові до стегон, тобто був заввишки з Денні. Джек пригнувся й заглянув у вікна четвертого поверху.
— Он іде велетень, він усіх вас з’їсть, поки ви спите, — дуркуючи, сказав він. — Нумо, делікатеси, поцілуйтеся на прощання!
Але смішно не було. Будиночок можна було просто розібрати на частини — він відкривався потайною пружиною. Інтер’єр розчаровував. «Але, звичайно, так і мусить бути, — сказав він собі, — інакше як діти забиралися б усередину?» Незважаючи на пофарбовані стіни, у будиночку було порожньо. Меблів, що улітку, можливо, заповнювали будиночок, не виявилося — імовірно, їх забрали в сарай. Джек закрив будиночок, і коли замок зачинявся, почув тихе клацання.
Джек відійшов до гірки, поклав ножиці на землю й оглянувся на дорогу, щоб упевнитися: Венді й Денні не верталися. Після цього він піднявся на гірку й сів там. Гірку робили, розраховуючи на великих хлопців, але його дорослим сід-ницям однаково було незручно й тісно. Скільки років тому він останній раз з’їжджав з гірки? Років двадцять? Здавалося неймовірним, щоб минуло так багато часу, Джек не відчував цього — але інакше бути не могло; не виключено, що він помилявся і це було ще давніше. Він не забув, як його тато ходив із ним у Берліні в парк (Джеку тоді було стільки, скільки зараз Денні), — отам він і спробував усе-все: і гірку,
і гойдалки, і перекидну дошку. На ленч вони з татом з’їли по сосисці, а потім купили в чоловіка з візком арахісу. Вони сиділи на лавочці, їли горіхи, а в них під ногами темною хмарою скупчилися голуби.
— Кляті помийні птахи, — сказав папаша, — не здумай годувати їх, Джеку.
Але зрештою вони обидва заходилися годувати птахів, гигочучи з того, як голуби ганяються за горішками. Джек сумнівався, що старий хоч раз водив у парк його братів. Правда, незважаючи на те, що Джек був його мазунчиком, коли татусь напивався (а це бувало частенько), йому однаково діставалося. Але за той день у парку Джек, поки міг, любив батька, хоча інші члени родини давно могли лише боятися його й ненавидіти.
Відштовхнувшись долонями, він з’їхав униз, але це не принесло задоволення. Гірка, якою не користувалися, стала занадто шорсткою, так що справді приємну швидкість розвинути не вдалося. Його ноги — ноги дорослого — вткнулися в ямку біля підніжжя спуску, куди до нього приземлялися тисячі дитячих рук і ніг. Він піднявся, обтрусив штани й глянув на ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них,
Джек попрямував до гойдалки. Вона теж розчарувала його. Після закриття сезону ланцюги проржавіли, так що гойдалка пронизливо скрипіла, немов їй було боляче. Джек пообіцяв собі навесні змазати їх.
Краще перестань, порадив він собі. Ти вже не дитина. Це можна довести собі й без майданчика.
Однак він рушив далі, до цементних кілець (вони виявилися малуваті Джеку, і він пройшов мимо), а потім — до кінця майданчика, позначеного натягнутою між стовпчиками металевою сіткою. Просунувши пальці в дірки, він подивився крізь неї: на сонячному світлі тіні розкреслили особу Джека клітинками, немов він сидів за ґратами. Усвідомивши це, він потряс сітку, надав обличчю зацькованого виразу й зашептав: «Випустіть мене звідси! Випустіть мене звідси!» І втретє смішно не вийшло. Час було вертатися до роботи.
Отут Джек і почув позаду якийсь звук.
Він швидко обернувся, зніяковіло суплячись — раптом хто-небудь бачив, як він дуркує тут, у дитячому царстві. Він окинув поглядом гірку, обидва кінці перекидної дошки, гойдалку — там був тільки вітер. Погляд сковзнув далі, до хвіртки з огорожею, що відокремлює дитячий майданчик від газону, і до садових скульптур біля стежки: левів, які ту стежку охороняють, кролика, що нагнувся поскубти травичку; буйвола, готового атакувати; собаки, що припала до землі, готуючись до стрибка. Далі до готелю простиралося невелике поле для гольфу. З того місця, де Джек стояв, видно було західний бік «Оверлука» і навіть піднятий край майданчика для роке.
Ніщо не змінилося. Чому ж по руках і обличчю Джека пробігли мурашки, а волосся на шиї стало сторчма, начебто раптом стягло шкіру на потилиці?
Він знову покосився на готель, але відповіді не було. Будинок стояв як стояв, світла у вікнах не було, із димаря тоненьким струмком вився димок — це горіло в каміні у вестибюлі.
(Нумо, друже, вони ж повернуться і запитають: чим ти займався весь цей час?)
За роботу, за роботу. Адже на носі — снігопад, а йому треба підстригти кляті кущі. Це входить у контракт. До того ж вони не посміють...
(Хто не посміє? Що не посміє? Не зважиться... що7.)
Джек покрокував назад, до садових ножиць, що лежали біля підніжжя гірки для старших дітей, і хрускіт підошов по дробленому гравію здався йому неприродно голосним. Тепер гусячою шкірою покрилася й мошонка, а сідниці стали важкими й твердими, як камінь.
(Господи, так що ж це?)
Він зупинився біля ножиців, але не спробував підняти їх. Так, дещо змінилося. Кущі. Помітити це було так просто, що Джек навіть не зміркував, у чому річ. Ну, вилаяв він себе, ти щойно підстриг цього траханого кролика, то чому ж...
(саме так)
Він перестав дихати.
Кролик, опустившись на всі чотири лапки, щипав траву, черевом притискаючись до землі. Але ж якихось десять хвилин тому він сидів на задніх лапах — а як же інакше, Джек підстригав йому вуха... і черево.
Джек швидко глянув на собаку. Коли він
